— Вирішив, що ви мене влаштовуєте. Гарна кваліфікація, прекрасні рекомендації, готовий одразу взятися до роботи в чорта на болоті за той мізер, що я пропоную.
— Я гадав, спочатку співбесіда.
Він відмахнувся люлькою. Його окутав дим.
— Співбесіда вимагає часу. Мені потрібен був той, хто зможе почати якнайшвидше. І я довіряю своїм судженням.
Мене переконала його впевненість. Тільки згодом, коли зникли сумніви, що я залишуся, за чаркою віскі він зі сміхом зізнався, що я був єдиним претендентом. Але тоді ця очевидна відповідь навіть не спала мені на думку.
— Я казав вам, що в мене небагато досвіду в терапевтичній практиці. Як ви можете бути певні, що я впораюся?
— А ви думаєте, що впораєтеся?
Я мав хвилинку подумати перед відповіддю, тож трішки поміркував над його запитанням. Я приїхав сюди, взагалі про це не думаючи. То була втеча від місця й людей, які стали надто болючими для мене, я не міг залишатися там з ними. Знову прийшла думка про те, яке справляю враження. На день раніше, мокрий як хлющ. Не додумався навіть заховатися від дощу.
— Так, — відповів я.
— Ну то домовилися, — голос лунав різко, та відчувалося, що господар задоволений. — До того ж це тимчасове місце. І я пригляну за вами.
Він натис кнопку на столі. Десь у глибині дому пролунав дзвінок.
— Вечеря зазвичай близько восьмої, якщо пацієнти дозволяють. До того часу можете відпочивати. Ви привезли багаж чи надіслали поштою?
— Приніс із собою. Ваша дружина сказала залишити в передпокої.
Він здивовано подивився, потім усміхнувся з якимось химерним ніяковим виразом.
— Дженіс — моя домогосподарка. Я вдівець.
Що ж так гаряче в цій кімнаті?
Я кивнув:
— Я теж.
Ось так я й став лікарем у Менемі. І тепер, за три роки, одним з перших почув, що хлопці Єйтс знайшли у Фарнемському лісі. Звісно, ніхто тоді ще не знав, ким є ця людина, одразу не знали. Через стан тіла хлопці навіть не могли сказати, чоловік то чи жінка. Під захистом рідних стін свого дому вони навіть не здатні були підтвердити, чи труп був оголеним. Сем бовкнув спершу, що труп мав крила, а потім замовк, не впевнений. Ніл просто дивився в нікуди. Побачене ошелешило хлопців, воно не вписувалось у звичні рамки досвіду, і пам’ять блокувала й спотворювала картину. Вони погоджувалися тільки на тому, що це була людина і що вона була мертва. І хоча їхній опис навали личинок наводив на думку про рани, я знав, що може відбуватися з трупом за такої погоди. Не було причин думати про найгірше.
Принаймні тоді.
Тим дивнішою стала переконаність їхньої матері. У своїй маленькій вітальні Лінда Єйтс обіймала меншого сина, який уже трішки заспокоївся та притулився до неї; тепер він байдуже спостерігав за сліпуче-яскравими картинками, що мигтіли на екрані телевізора. Батько, робітник на фермі, був ще на роботі. Вона зателефонувала мені одразу, коли хлопці прибігли додому, захекані, в істериці. Хай це була неділя, але в такому віддаленому селищі, як Менем, у лікаря немає часу, «вільного від чергування».
Ми чекали на поліцію. Вони, певно, не бачили причин поспішати, але я відучував, що мушу залишитися. Я дав Семові седативне, таке легке, що можна було назвати його плацебо, й мимоволі слухав розповідь його брата. Я намагався не слухати. Надто добре знав, що вони побачили.
І мені не потрібні були нагадування про це.
Вікно вітальні було широко відчинене, але до кімнати не потрапляло жодного вітерцю. На дворі сліпуче сяяло біле розпечене сонце.
— Це Саллі Палмер, — сказала зненацька Лінда Єйтс.
Я здивовано поглянув на неї. Саллі Палмер жила сама на маленькій фермі одразу за околицею селища. Приваблива жінка десь за тридцять, вона переїхала до Менема за кілька років до мене, успадкувавши ферму від дядька. Вона й досі тримала кількох кіз, і кровний зв’язок робив її менш чужинською. Менш чужинською, ніж я, навіть зараз. Але вона заробляла на життя письменством, і це віддаляло її від місцевих, тому більшість сусідів дивилися на неї з сумішшю захоплення і підозри.
Я не чув жодної розмови про те, що вона зникла.
— Чому ви так кажете?
— Бо вона мені наснилася.
На таку відповідь я не чекав. Подивився на хлопців. Сем уже трохи заспокоївся, він нас начебто й не слухав. Але Ніл дивився на матір, і я знав, що сказане тут нею рознесеться селищем, щойно хлопець вийде з дому. Вона сприйняла моє мовчання як скепсис.
— Вона стояла на автобусній зупинці, плакала. Я запитала її, що сталось, але вона нічого не сказала. Тоді я подивилася вздовж дороги, а коли обернулася, вона вже зникла.