— Ок, — ще під враженням від того, що вона мені сказала, я ляпнув перше-ліпше, що спало на думку: — А які плітки про мене ви чули?
У Тіни витяглося обличчя.
— Напросилася, еге ж? Нічого особливого. Що вас допитувала поліція і що… ну, що ви були під підозрою. — Тіна широко всміхнулася, що означало: поводиться вона зухвало, але їй уже байдуже. — Але ж ви ні? Правда?
— Наскільки мені відомо, ні.
Їй цього вистачило.
— От я й кажу про це кляте село. Люди тут готові думати найгірше навіть у найкращі часи. А вже як щось трапиться… — вона махнула рукою. — Я знов почала. Знаєте що, піду-но я допоможу їй з кавою.
— Мені щось зробити?
Але Тіна вже попрямувала в будинок.
— Все нормально, я пошлю до вас Джен. Щоб ви не сумували.
Вона пішла, а я сидів у нічній тиші, думаючи про те, що сказала Тіна. «Дженні ви подобаєтесь». Що вона мала на увазі? І що я відчув від цього? Я казав собі, що це в мені говорить вино, що не варто надавати цьому значення. Та чому я так одразу рознервувався? Я встав і пішов до низького муру навколо саду. Останнє світло вже згасло, поля вкрила пітьма. З озера прилетів вітерець, приніс безутішний плач сови.
За мною почувся якийсь шум. Вийшла Дженні з двома горнятками. Я відійшов від муру, повертаючись у коло світла, яке падало з відчинених дверей. Вона здригнулася, коли я вийшов з тіні, плеснула кавою на руку.
— Вибачте, не хотів вас налякати.
— Все гаразд, просто не побачила, — поставила горнятка, подула на руку.
Я передав їй паперовий рушник.
— Ви в порядку?
— Виживу, — вона витерла руки.
— Де Тіна?
— Тверезіє, — знову взялася Дженні за горнятка. — Я не запитала вас, з молоком? З цукром?
— Нічого не треба.
Вона всміхнулася.
— Вгадали, — простягла мені каву та відсунулася до стіни. — Милувалися краєвидом?
— Тим, що зміг побачити.
— Він прекрасний, якщо вам подобаються плеса води.
— А вам?
Ми стояли поруч, дивилися на озеро.
— Так, направду так. Як була малою, ходила з татом під вітрилами.
— А зараз?
— Уже роками не ходжу. Та все одно досі люблю бувати на воді. І думаю десь позичити човен. Маленький — озеро надто мілке для більшого. Але як це — жити поруч і не кататись?
— У мене є човен, якщо вам пасує.
Я сказав це не думаючи. Але вона одразу ж обернулася до мене. Я побачив, як вона всміхається в місячному сяйві. Усвідомив, як близько ми стоїмо. Досить близько, щоб відчути тепло її оголеної шкіри.
— Справді?
— Ну, не зовсім мій. Він належить Генрі. Але той дозволяє мені ним користуватися.
— Ви впевнені? Тобто я ні на що таке не натякала.
— Я знаю. А все одно потрібно розім’ятися.
Я відчув щось на зразок здивування, коли сказав це. «Що ти робиш?» Дивився на озеро, радий, що темрява ховає моє обличчя.
— Як щодо неділі? — почув я свій голос.
— Чудово! О котрій?
Пригадав, що я обіцяв пообідати з Генрі.
— Після обіду? Заїду по вас о третій?
— Третя рівно. Чудово.
Я чув усмішку в її голосі, хоча не міг бачити. Сьорбнув кави, не помічаючи, що обпік рота. Не міг повірити в те, що роблю. «Не лише Тіні слід протверезіти», — подумав я.
Невдовзі я вже перепросив та пішов додому. Коли вже збирався йти, запізніло з’явилася Тіна, широко усміхаючись, і повідомила, що я можу привезти шорти пізніше. Я подякував, але переодягнувся у свої вологі джинси. Моя репутація в селищі й так уже постраждала, не вистачало ще гуляти в полум’яних шортах серфера.
Я недалеко відійшов від будинку, коли мобільник коротенько пискнув: повідомлення. Я завжди ношу з собою телефон, щоб бути на зв’язку в термінових випадках, але коли знімав вологі джинси, лишив його в кишені. Забув про нього, й усвідомлення, що майже дві години до мене не могли додзвонитися пацієнти, нарешті відволікло від думок про Дженні. З почуттям провини я запустив автовідповідач, сподіваючись, що не пропустив чогось важливого.
Але повідомлення стосувалося не моїх пацієнтів.
Воно було від Маккензі.
«Знайшли тіло».
14
Прожектори заливали примарною яскравістю всю територію. Дерева навколо перетворилися на сюрреалістичний пейзаж світла й пітьми. У центрі цього кола офіцери слідчої групи виконували свою роботу. Прямокутник землі був позначений сіткою нейлонових струн, і під фонове гудіння генератора поліціянти старанно зішкрібали ґрунт, повільно вивільняючи те, що було приховане під землею.