— Що ви можете мені додати в такому разі? — невдоволено запитав він.
— Ну, це чоловік. Імовірно, білий, років близько двадцяти, плюс-мінус.
Він подивився уважно в могилу.
— Серйозно?
— Погляньте на череп. Форма щелепи в чоловіків і жінок різна. Чоловіча більш видається. І бачите, де було вухо, як випинається ця частина кістки? Це вилична дуга, й вона в чоловіків завжди більша, ніж у жінок. Щодо раси, назальні кістки говорять на користь європеоїдного походження, а не африканського. Міг би бути монголоїдом, але форма черепа виразно ромбоподібна, тому не думаю. Вік… — Я знизав плечима. — Знову здогадка на цій стадії. Але з того, що видно, хребет не дуже зношений. А ребра бачите? — Я вказав туди, де тупий кінець кістки виступав з-під футболки. — З віком кінці стають вузлуватішими й дещо неправильної форми. А тут краї досі доволі гострі, тобто це очевидно молода людина.
Маккензі заплющив очі та постукав пальцем у перенісся.
— Чудово. Саме те, що треба було. Непов’язане вбивство, — він раптом підвів очі. — Ознак перерізаного горла немає?
— Не бачу, — я вже перевіряв шийні хребці на наявність слідів ножа. — Після того як тіло так довго пролежало в землі, будь-яке пошкодження важче роздивитися без ретельного аналізу. Але нічого такого, що одразу видно.
— Дякувати Богові за його маленькі милості, — пробурмотів Маккензі.
Я міг тільки співчувати. Важко сказати, що складніше: запустити ще одне розслідування вбивства чи знайти підтвердження того, що той самий вбивця діє вже кілька років.
Але це мене не стосувалося, за що я був вдячний.
Я випростався, витер бруд з рук.
— Якщо від мене більше нічого не потрібно, я, мабуть, поїду.
— Можете завтра прибути до лабораторії? Тобто сьогодні, пізніше, — додав Маккензі, виправляючи себе.
— Навіщо?
Він, здається, щиро здивувався моєму запитанню.
— Детальніше роздивитися оце. Ми маємо тут закінчити до середини ранку. Тіло зможемо отримати до обіду.
— Ви, схоже, вирішили як само собою, що я буду залучений.
— А що, ні?
Тепер здивувався я. Не так його питанню, як тому, що він знає мене краще, ніж я сам.
— Я теж так думав, — сказав я, приймаючи неуникненне. — Приїду на дванадцяту.
Я прокинувся в кухні, змерзлий і розгублений. Переді мною були відчинені двері в сад, відкриваючи перші ознаки світла на небі. Пам’ять про сон була ще свіжа: голоси і присутність Кари й Аліси, таких живих, наче я говорив з ними. Сон бентежив більше, ніж зазвичай. Відчувалося, що вві сні Кара намагалася про щось мене попередити, але я не хотів знати. Надто боявся того, що мав почути.
Мене трусило. Не пам’ятав, як зійшов сходами, який несвідомий мотив змусив відімкнути двері. Підійшов зачинити їх.
Здіймаючись, наче скеля з блідого моря туману, що вкривав поля, чорнів вдалині непрохідний ліс. Мене накрило погане передчуття, коли я дивився на нього. «Ми не бачимо дерев за лісом». Ця фраза прийшла мені на думку нізвідки. Якусь мить здавалося, що вона має глибше значення, але воно зникло, щойно спробував його вловити. Я продовжував спроби, коли щось торкнулося ззаду моєї шиї.
Я здригнувся, обернувся. Переді мною була порожня кухня. «Вітерець», — сказав я собі, хоча ранок був спокійний і тихий, не стривожений жодним подихом вітру. Зачинив двері, намагаючись позбутися неприємного відчуття, що не зникало. Відчуваючи, як кінчики пальців погладжують мою шкіру, я повернувся до ліжка й лежав, чекаючи на світанок.
До поїздки в лабораторію залишався цілий ранок. Куди подіти час? Нічого кращого я не придумав, ніж, як частенько в суботу, прийти на сніданок до Генрі. Він уже піднявся, здавалося, був у хорошій формі, весело розпитував мене, як пройшов вечір напередодні, бадьоро смажив яйця та перевертав на пательні бекон. Мені довелося подумати, щоб зрозуміти: він розпитує про барбекю у Дженні, а не про відкриття в лісі. Новина про цю знахідку ще не поширилась, і я навіть не уявляв, як на неї прореагують. Менем і так переживав важкі події. А мене досі непокоїв сон, тому не хотілося починати розмову з такого.
Тож я не згадував про новознайдений труп. Але гарний настрій Генрі виявився заразним, і з часом я почувався вже краще. Настрій ще піднявся, коли я пішов додому по машину. Був чудовий ранок, без задушливої спеки, яка настане пізніше. Жовті, пурпурові й червоні квіти обрамляли селищну галявину, разили око, сповнені життя, напоювали повітря важким солодким запахом пилку. Ілюзію сільської ідилії порушував тільки трейлер поліції, що стояв поблизу. Його присутність наче дорікала моєму раптовому оптимізму, але мені було байдуже — давно я не почувався так легко. Звісно, я не надто копирсався в причинах такого настрою. Вистачило обережності не пов’язувати різку зміну погляду на життя з появою Дженні. Просто варто цінувати момент, поки він триває.