Як з’ясувалося, він не збирався тривати надто довго.
Я саме минав церкву, коли почув, що мене гукають:
— Докторе Гантер, хвилинку, будь ласка.
Скарсдейл стояв на цвинтарі разом з Томом Мейсоном, молодшим із двох садівників, які доглядали газони й клумби Менема. Я став навпроти нього, дивлячись через невисокий мур навколо церкви.
— Доброго ранку, преподобний, Томе.
Том кивнув із сором’язливою усмішкою, не відриваючи погляду від куща троянд, над яким працював. Подібно до його діда, він найкраще почувався, коли йому давали спокій, залишаючи на самоті з його рослинами, які він доглядав із незграбною лагідністю. В Скарсдейлі, навпаки, нічого незграбного чи лагідного не було. Він не завдав собі клопоту відповісти на моє привітання.
— Хотів би дізнатися вашу думку з приводу ситуації, що склалася, — почав він без передмов. Його чорний костюм, здається, поглинав світло в оточенні старовинних викривлених могильних каменів.
Щось незрозуміло.
— Не певен, що ви маєте на увазі.
— Селище переживає важкі часи. Люди у всій країні спостерігають, як ми маємо виправдовуватися. Ви згодні?
Я сподівався, що це не буде повторення його проповіді.
— Чого саме ви хочете, преподобний?
— Продемонструвати, що Менем не терпітиме того, що сталося. Це можливість викувати сильну спільноту. Об’єднатися перед лицем випробування.
— Не думаю, що божевільного, який викрадає і вбиває жінок, варто називати «випробуванням».
— Мабуть, ви цього не можете. Але інші люди щиро стурбовані шкодою для репутації селища. І вони мають рацію.
— Я думав, вони більш стурбовані тим, щоб знайти Лін Меткалф і зловити вбивцю Саллі Палмер. Хіба це не важливіше за турботи про репутацію Менема?
— Не грайте зі мною в ігри, докторе Гантер, — перебив він. — Якби більше людей звертало увагу на те, що відбувається в цій громаді, до такого могло б не дійти.
Я мав би знати, що краще з ним не сперечатися.
— Все ще не розумію, до чого ви ведете.
Неподалік крутився садівник, але Скарсдейл ніколи не соромився виступати перед аудиторією. Він відхилився, подивився на мене згори донизу, його ніс нависав наді мною.
— До мене звернулося чимало парафіян. Нам було б розумно зімкнути ряди. А надто — у стосунках з пресою.
— Стосовно чого саме? — запитав я, хоча вже починав розуміти, до чого він хилить.
— Складається враження, що селищу потрібен той, хто говоритиме від його імені. Хто здатний найкращим чином представити Менем у широкому світі.
— Я так розумію, це ви.
— Якщо хтось інший готовий узяти на себе цю відповідальність, я буду щасливий відійти вбік.
— Що змушує вас думати, що в такій людині є потреба?
— Те, що Бог ще не покинув це селище.
Його переконаність мене дещо спантеличила.
— А чого ви хочете саме від мене?
— Ваша фігура має в селищі певну вагу. Ваша підтримка буде дуже доречною.
Мені не сподобався задум Скарсдейла скористатися ситуацією для створення власної публічної платформи. Я також знав, що страх і недовіра, які зараз панують у селищі, створюють для нього сприятливу аудиторію. Гнітюча думка.
— Я не мав наміру говорити з пресою, якщо ви про це.
— Це також питання про ставлення. Я не хотів би думати, що хтось підриває зусилля того, хто діє в найкращих інтересах селища.
— Я вам ось що скажу, преподобний. Робіть те, що вважаєте найкращим для селища. І я так само.
— Це була критика?
— Скажімо, в нас різні погляди на те, в чому полягають інтереси селища.
Він холодно роздивлявся мене.
— Можливо, мені слід нагадати вам, що люди тут мають довгу пам’ять. Вони не схильні забувати гріхи в часи, подібні до наших. Або пробачати їх. Не по-християнському, можливо.
— У такому разі я спробую не грішити.
— Ви можете говорити гладенько, як вам заманеться. Але я не єдиний, хто має питання щодо вашої лояльності. Люди говорять, докторе Гантер. І те, що я почув, справді бентежить.
— Тоді, мабуть, вам не варто дослухатися до пліток. Як людина духовного звання, хіба ви не повинні сумніватись у чутках?
— Не смійте вчити мене моїй роботі.
— То не намагайтеся вчити мене моїй.