— Ідіть сюди, — голос Генрі лунав із кухні.
Я пройшов туди. У кухні було гаряче навіть при відчинених дверях, які виходили на усамітнений моріжок. Генрі розмішував масло для йоркширського пудингу, під рукою — порожній винний келих. Не сказати, що це ідеальна страва для спекотного дня, але в тому, що стосувалося недільного обіду, Генрі свято дотримувався традицій.
— Майже готово, — сказав він, викладаючи масло ложкою на деко. Гарячий жир зашипів. — Щойно дійде, можемо їсти.
— Мені чимось допомогти?
— Налити нам обом вина. Я вже почав якийсь портвейн, або є ось ця пляшка благородного напою, я відкрив, щоб трохи подихало. Має бути вже ок. Чи вам пива?
— Вино буде краще.
Він покотився до духовки. Відчинив дверцята, трішки відсунувся від жару, поставив усередину деко. Генрі нечасто куховарив, зазвичай задовольнявся тим, що Дженіс дбала про його трапези, але коли він панував на кухні, мене завжди вражала його вправність. Я міркував собі, наскільки б сам упорався на його місці. Але, звісно, багато вибору в нього не було. Генрі не з тих, хто легко здається.
— Ось, — він захряснув дверцята духовки. — Ще двадцять хвилин, і візьмемось. Боже милий, чоловіче! Ви ще вино не налили?
— Зараз, — я порпався в шухляді, — у вас немає аспірину або чогось такого? Голова розболілася.
— Якщо тут немає, візьміть в аптечці.
У шухляді виявилася порожня пачка парацетамолу і все. Я пройшов коридором до кабінету Генрі, який слугував йому приймальнею для пацієнтів, відколи я забрав його стару кімнату. Ми тримали ліки саме там, разом зі старим медичним приладдям Генрі. Він нічого не викидав, збирав різноманітні порошки, таблетки, пляшечки й медичні інструменти, які успадкував від попереднього лікаря. Тримати таке в амбулаторії, мабуть, було проти цілої купи медичних правил, але Генрі скептично ставився до надмірних нормативних актів та всілякої бюрократії. Його колекція вкривалася пилом в елегантній вікторіанській книжковій шафі зі скляними дверцятами — разючий контраст із непоказною сталевою аптекарською шафкою та холодильником, де ми тримали наші вакцини. Ця парочка геть не вписувалася в інтер’єр з меблями прекрасного дерева й шкіряною оббивкою, попри всі безуспішні спроби Генрі хоч якось прикрити шафки фотографіями в рамках. Серед них були й наші — в човнику, зняті рік тому, — але на більшості поставали він і його дружина Діана. На почесному місці, нагорі шафки, стояла весільна фотографія. Вони були привабливою парою, молоді, щасливі, не знаючи долі, що чекає на них.
Я перевів очі на пару милиць, які припадали пилом у кутку біля письмового столу. Коли я тільки приїхав, він ще пробував ними користуватися. Я чув, як він бурчав, намагаючись зробити кілька кроків.
— Я доведу, що ці паскудники помилялися, — повторював він раз у раз. Але так і не довів. Поступово відмовився від спроб.
Я відвів очі від цього матеріального нагадування про людську тлінність та відімкнув шафку з ліками. Порився в коробочках, знайшов парацетамол, замкнув шафку та повернувся на кухню.
— Саме вчасно, — буркнув він, коли я ввійшов. — Давайте вже це кляте вино. Пити хочеться, спрагла це робота. — Він обмахувався, рухаючись до духовки. — Ходімо трішки охолонемо.
— Їстимемо надворі?
— Не будьте варваром. Я що, австралієць? І візьміть із собою пляшку. Бордо, не якесь там дешеве пійло.
Я запив парацетамол водою і зробив, що мені було сказано. Сад був доглянутий і при цьому не мав недоладних витребеньок. Генрі полюбляв роботу в саду, для нього було зайвим джерелом розпачу те, що він більше не міг працювати там самостійно. Ми наблизилися до старого кованого столика зі стільцями, розташованими під навислими гілками золотого дощу[12]. За огорожею, обвитою верболозом, блискуче озеро створювало ілюзію полегшення спеки. Я налив нам вина.
— Будьмо, — здійняв свій келих.
— Ваше здоров’я, — він погойдав у келиху рубінову рідину, критично її понюхав. Нарешті відпив трішки.
— Хммм. Непогано.
— Місцевий супермаркет?
— Селюк, — глузливо посміхнувся він і відпив ще. — Отже, карти на стіл. Як там було в п’ятницю на вечері?
— Це було просто барбекю. Надворі. Вам би сподобалося.
— Їсти на свіжому повітрі в п’ятницю ввечері припустимо. Недільний обід вимагає шанобливого ставлення. А ви не відповіли на питання.
— Все чудово, дякую.
Він здійняв брову.
— Чудово? Ото й усе?
— Що ще я маю казати? Гарно провели час.
12
Золотий дощ, або лабýрнум, — рід отруйних листопадних дерев і кущів родини бобових. Декоративна рослина з пишними яскраво-жовтими суцвіттями.