— Чи мені тут почулася зайва скромність? — Він широко всміхнувся до мене. — Здається, мені доведеться кожне слово з вас витягувати. От що я скажу: а візьмімо сьогодні човен, покатаймося цілий день, і ви мені все розповісте. Вітер не дуже сильний, але зможемо веслувати, калорії по обіді скинемо.
Я відчував, як моє обличчя заливає жар сорому.
— Звісно, якщо ви не хочете, то нічого, — сказав Генрі, але усмішка його зів’яла.
— Річ не в тім. Я просто… Ну, я обіцяв Дженні, що візьму покататися її.
— О, — він не міг стримати здивування.
— Вибачте, мені слід було раніше сказати.
Але Генрі вже відновив рівновагу, приховуючи своє розчарування за усмішкою.
— Не треба вибачатися! Ви молодець!
— Я завжди можу…
Він відмахнувся від пропозиції, яку я не встиг закінчити.
— У такий сонячний день для вас набагато краще прогулятися з гарненькою дівчиною, ніж із таким старим диваком, як я.
— Ви точно не проти?
— Ми можемо покататися іншим разом. Я дуже радий, що ви зустріли ту, яка вам, здається, сподобалася.
— Та нічого такого немає, правда.
— Покиньте, Девіде, вам уже час почати насолоджуватися життям! Не виправдовуйтесь.
— Я не виправдовуюся, просто… — протягнув я, відчуваючи, що не вистачає слів.
Генрі був цілковито серйозний.
— Дайте вгадаю. Ви відчуваєте провину.
Я кивнув, не довіряючи тому, що можу сказати.
— Скільки вже минуло? Три роки?
— Майже чотири.
— У мене — майже п’ять. І знаєте що? Це досить довго. Ви не повернете мертвих, і доводиться якось жити самому, так добре, як можете. Коли Діана померла… Гаразд, я не маю вам цього казати, — він видав короткий смішок. — Усе не міг зрозуміти, як це: я вижив, а вона ні. Направду, дуже довго так було після аварії…
Він перервався, дивився на озеро. А говорити передумав.
— Але це інша історія, — він потягнувся по вино. — Змінимо тему. Чув, учора ввечері був якийсь шум.
Мало що могло трапитися в селищі так, щоб Генрі про це не знав.
— Можна й так сказати. Дехто з сусідів Джеймса Нолана зробив йому візит.
— Як він?
— Недобре. — Перед цим я телефонував до лікарні. — Його добряче відгамселили. Ще тиждень-два в лікарні проведе.
— І, я гадаю, ніхто нічого не бачив?
— Авжеж.
Його густі брови вигнулись у відразі.
— Тварюки, ось вони хто. Кляті тварюки. Але не скажу, що здивований. А ви, кажуть, теж потрапили в жорна менемських пліток, так?
Я мав би здогадатися, що до нього вже дійшли розмови про мене.
— Принаймні мене досі не побили.
— Я б цим ще не вихвалявся. Я попереджав вас, до чого може дійти. Те, що ви менемський лікар, не означає, що вас за це всі на руках носитимуть.
Я бачив, що його поступово опановує поганий настрій.
— Та ну, не переймайтесь, Генрі…
— Повірте мені. Я це місце знаю краще за вас. Як дійде до гарячого, люди накинуться на вас так само, як на Нолана. І байдуже, що ви зробили для них у минулому. Вдячність? Не в цьому клятому місці! — Він ковтнув вина, через свою лють забувши про вишукану поведінку. — Іноді я дивуюся, чого ми взагалі про них дбаємо.
— Ви так не думаєте.
— Не думаю? — Генрі задумливо дивився в келих. Я подумав, скільки він встиг випити до мого приїзду. — Мабуть. Але часом я справді замислююся, що кожен з нас тут робить. Ви ніколи себе не питаєте, який у цьому всьому сенс?
— Ми лікарі. Який ще сенс має бути?
— Так, так, я все це знаю, — роздратовано сказав він, — але що доброго ми насправді робимо? Ви можете чесно зізнатися, що ніколи не відчували, наче марнуєте свій час? Підтримувати життя в якомусь старому непотребі просто заради самого факту? Все, що ми робимо, — це відтермінування неминучого кінця.
Я уважно подивився на нього, помітивши, який він втомлений. Уперше за весь час нашого знайомства Генрі виявив ознаки свого віку.
— У вас усе гаразд? — запитав я.
Він видавив сухий смішок:
— Не звертайте уваги. Просто в мене сьогодні цинічний настрій. Навіть більше, ніж зазвичай, — Генрі потягнувся по пляшку. — Усі ці справи, схоже, й мене дістали. Давайте ще по келиху, а потім розповісте, чим таким таємничим займалися цілий тиждень.
Я не чекав на такий поворот розмови, але наразі радий був змінити тему. Генрі слухав, спочатку зацікавлено, бо я розповів йому деталі моєї кар’єри до приїзду в Менем, згодом — із недовірою, коли я окреслив свою допомогу Маккензі.
Коли я закінчив, він повільно похитав головою.
— Спадає на думку вираз «темна конячка».