— Вибачте. Знаю, мав розповісти раніше, але до цього тижня чесно думав, що все це залишилося в минулому.
— Немає потреби просити вибачення, — сказав він.
Але я бачив, що засмутив його. Він прихистив мене в мої найгірші часи, а тепер виявляється, що я не був з ним достатньо відвертим. Весь цей час я дозволяв йому думати, що мій досвід антрополога суто академічний. Хоч я не те щоб брехав, це була погана подяка за довіру.
— Якщо ви хочете, щоб я звільнився, я так і зроблю, — сказав я.
— Звільнилися? Не смішіть мене! — він поглянув на мене. — Хіба що ви передумали тут працювати.
— Ні, звісно ні. Насамперед, я не хотів долучатися до справи. Я не навмисно приховував це від вас. Просто сам не хотів про це думати.
— Ні, я вас розумію. Просто все це трохи несподівано. Я гадки не мав, що ваша кар’єра була такою… рідкісною, — він замислено дивився на озеро. — Я вам заздрю. Завжди шкодував, що не зайнявся психологією. Колись давно в мене були певні амбіції, знаєте. Але звісно, не вийшло. Надто багато потрібно було вчитися додатково. Я прагнув одружитися з Діаною, робота терапевта приносила швидкий дохід. А тоді це здавалося досить привабливим.
— Нічого привабливого в тому, що я робив, немає.
— Тоді захоплювало, — він з розумінням поглянув на мене. — Не заперечуйте. Ви за останній тиждень змінилися. Навіть ще до барбекю, — він засміявся, витяг з кишені люльку. — Що не кажіть, це був пекельний тиждень. Є новини про те, чиє тіло знайшли?
— Ще ні. Але, сподіваюся, записи дантиста допоможуть визначити особу.
Генрі похитав головою, наповнив люльку, запалив.
— Ви живете десь усі ці роки, й потім… — Він намагався позбутися свого поганого настрою. — Ну, гадаю, варто піти подивитися, що там наш обід. Усе й так паскудно, не вистачало спалити йоркширський пудинг.
Після цього розмова пішла легше, але до кінця обіду Генрі стомився. Я нагадав собі, що він у ці дні ніс майже весь тягар моєї роботи. Спробував наполягти, щоб помити посуд, але він і чути не хотів.
— Усе гаразд, справді. Більша частина все одно піде до посудомийки. Я б на вашому місці вже поспішав до подружки.
— Ще досить часу.
— Ви наполягаєте, але я теж. І, щиро кажучи, я справді хотів би зараз залити в себе останній келих і трохи передрімати, — він із вдаваною суворістю поглянув на мене. — Що, ви збираєтеся зруйнувати мій недільний відпочинок?
Я домовився зустрітися з Дженні в «Ягняті». Це була нейтральна територія: якби я пішов знову до неї, то вже нагадувало б побачення. Я й надалі намагався переконати себе, що ми просто збираємося трохи покататися. Я ж не запрошував її на обід з усіма сексуальними підтекстами. Не доведеться хвилюватися, що раптом даси якісь не ті знаки чи щось не так сприймеш. Нічого такого немає, справді.
Тільки от передчуття підказувало інше.
Я ретельно слідкував, щоб не перебрати вина за обідом, але все одно зараз, хоча й хотілося міцнішого, обрав апельсиновий сік. Пройшов до бару, відповів на звичні кивки. Нічого особливого не читалося в очах відвідувачів, але все одно я радів, що Карла Бреннера сьогодні немає.
Я виніс сік надвір та притулився до муру перед пабом. Нервово видудлив апельсиновий сік майже одним духом. Зрозумів, що майже щохвилини поглядаю на годинник. Пообіцяв собі більше так не робити й побачив, що дорогою наближається машина. Це був старий «міні», й за мить я впізнав Дженні за кермом. Вона поставила машину, вийшла з неї, і, побачивши її, я раптово відчув піднесення. «Що відбувається?» — подумав я, але коли вона наблизилася, всі питання зникли.
— А я думала, що ще рано, — всміхнулася Дженні, підіймаючи на лоб темні окуляри.
Я знав: справжня причина, чому вона була за кермом, — у тому, що зараз тутешні жінки рідко наважуються на піші прогулянки.
На ній були шорти й синя безрукавка. Відчувався легкий аромат парфумів, майже нечутний.
— Ви ж не довго чекаєте? — запитала вона.
— Щойно приїхав. — Вона помітила мою порожню склянку. — Просто пити хотілося. Будете щось?
— Та що-небудь.
Я відчував, що ми входимо в зону напруження, коли кожне речення може бути не так сприйняте. «Вирішуй. Зараз», — сказав я собі, знаючи, що це може задати тон решті дня.
— Може, візьмемо щось із собою? — запитав я й сам собі здивувався. Але коли слова вилетіли, я зрозумів, що це правильний вибір.
Усмішка Дженні поширшала.
— Звучить чудово.
Вона почекала надворі, а я сходив до пабу й купив пляшку вина. Я намагався не зважати на дивні погляди, коли попросив порожні келихи та штопор, картаючи себе за те, що не подумав про це раніше. Але я знав, чому цього не зробив. Бо уникав будь-яких деталей, які підказали б, що це дещо інше, ніж звичайна прогулянка. Схоже, Дженні поводилася так само.