Я не знав, що казати.
— Сни просто так не сняться, — вела вона далі. — Що було, те було.
— Та ну, Ліндо, ми ще не знаємо, хто це. Хто завгодно може бути.
Вона поглянула на мене так, наче я помиляюсь, але сперечатися зі мною марно. Я зрадів, коли у двері постукали. Прибула поліція.
Їх було двоє, обидва — яскраві представники сільських констеблів. Старший, з рум’янцем на всю щоку, час від часу пожвавлював розмову веселим підморгуванням. За таких обставин це видавалося геть недоречним.
— Отже, ви начебто знайшли тіло, еге ж? — бадьоро розпочав він, підморгуючи мені через голови хлопців, наче закликаючи приєднатися до дорослих кпинів.
Сем притискався до мами, а Ніл бурмотів відповіді на питання поліціянта, переляканий представником влади в уніформі у рідній домівці.
Розмова довго не тривала. Старший офіцер згорнув блокнот:
— Гаразд, ми краще підемо й подивимося. Хто з вас, хлопці, піде показати, де воно?
Сем зарився головою в мамине плече. Ніл не сказав нічого, але обличчя малого зблідло. Говорити — то одне. Повернутися туди — інше. Їхня мати стурбовано поглянула на мене.
— Не думаю, що це гарна ідея, — зауважив я.
Насправді, я думав, що ідея геть дурна. Але достатньо мав справи з поліцією, щоб знати: зазвичай дипломатія краща за конфронтацію.
— Отже, як ми маємо знайти це, коли ніхто з нас не знає території? — запитав поліціянт.
— У мене в машині є мапа. Я можу показати вам, куди їхати.
Поліціянт навіть не намагався приховати невдоволення. Ми вийшли надвір, мружачись від раптового яскравого світла. Дім був у кінці ряду маленьких кам’яних котеджів. Наші машини стояли в провулку. Я вийняв мапу зі свого лендровера й розгорнув її на капоті. Сонце розжарило пошарпаний метал, неможливо торкнутися.
— Це приблизно три милі звідси. Поставте машину трохи далі та пройдіть навпростець болотом до лісу. Зі слів хлопців, тіло має бути десь тут, — я окреслив територію на мапі.
Поліціянт крекнув:
— У мене краща думка. Якщо ви не хочете, щоб хтось із цих хлопців нас провів, то чому б вам самим цього не зробити? — він вимушено посміхнувся до мене. — Ви ніби добре знаєте цю місцину.
З виразу його обличчя я бачив, що вибору в мене немає. Я їх запросив їхати за мною й рушив. Салон старого лендровера смердів розігрітим пластиком. Наскільки вдалося, я опустив обидва вікна. Кермо обпекло руки, щойно за нього взявся. Я побачив, як побіліли в мене кісточки пальців, і змусив себе розслабитися.
Дороги були вузькі та звивисті, але їхати — недалеко. Я поставив машину в півколо, накатане іншими машинами на розпеченій землі, дверцята з боку пасажира торкнулися жовтого живоплоту. Авто поліції різко зупинилося позаду. Офіцери вибралися з нього, старший підтягнув на животі штани. Молодший, зі спеченим на сонці обличчям та подряпинами від гоління, тримався трохи позаду.
— Через болото є стежка, — сказав я їм. — Я проведу вас до лісу. Просто йдіть стежкою. Це не далі ніж за сто ярдів.
Старший офіцер витер піт з маківки. Під пахвами білої сорочки розтікалися темні вологі плями. Від нього тхнуло їдким потом. Поліціянт примружився на віддалений ліс, похитав головою.
— Надто гаряче для такого. А ви не думаєте показати нам, де воно, на вашу думку, є?
Він говорив і з надією, і жартома.
— Коли зайдете в ліс, ви здогадаєтеся про це так само добре, як і я, — відповів я йому. — Просто придивляйтеся, де личинки.
Молодший офіцер хихотнув, але замовк, коли старший сердито поглянув на нього.
— А ви не маєте залишити це слідчій групі? — запитав я.
Він засопів.
— Вони не подякують нам, якщо викличемо кріміналістів через дохлого оленя. А так зазвичай і буває.
— Хлопці так не думали.
— Гаразд, гадаю, краще самому все побачити, якщо ви не проти, — він махнув молодому. — Ходім, тра вже з цим розібратися.
Я дивився, як вони вдвох перебралися через дірку в живоплоті та покрокували до лісу. Він не просив мене почекати, й не було причин залишатися. Я провів їх так далеко, як міг. Решта — їхня справа.
Але я не рушив. Повернувся до лендровера, витяг пляшку води з-під сидіння. Тепла, але в роті пересохло. Я вдягнув темні окуляри й сперся на запилюжене зелене крило, обличчям до лісу, куди прямували офіцери.
Пласке болото вже приховало їх. Спека, сповнена гудіння та дзуміння комах, надавала повітрю паркого металевого присмаку. Повз мене протанцювала пара бабок. Я ковтнув ще води, глянув на годинник. Сьогодні в мене не мало бути пацієнтів, справи передбачалися приємніші, ніж стовбичити тут на узбіччі, чекаючи, що знайдуть два сільські поліціянти. Мабуть, їхня здогадка виявилася правильною. Якась мертва тварина… може, її хлопці й побачили. Решту роботи зробили уява з переляком.