— Зачекайте, — попросила вона, коли я повернувся, й сама зникла в пабі. Вийшла за хвилину з лискучими пакетами чипсів і горішків. Усміхнулася: — Раптом пожувати захочеться.
Після цього напруження зникло. Ми лишили машину на майдані й пішли до озера. Можна було пройти до човна через сад Генрі, але, щоб його не турбувати, ми обрали невеличку, майже неходжену стежку, що вела від дороги поза будинком.
Човен спокійно гойдався на тихій воді. Коли ми забралися в нього, навіть подиху вітру не відчувалося.
— Схоже, вітрило нам сьогодні не згодиться, — зауважив я.
— Нічого. Просто так добре, коли на воді.
Не переймаючись вітрилом, я взяв весла й вийшов в озеро. На сонці його поверхня блищала так яскраво, що навіть різало очі. Єдиним звуком були сплески весел, коли ті занурювалися й злітали з води. Дженні сиділа обличчям до мене. Наші коліна терлися, коли я веслував, але ніхто з нас не подумав відсунутися. Дженні опустила руку за борт, я прямував до протилежного берега, за її пальцями тяглися легкі хвильки-сліди. Ми наближалися до віддаленого берега, озеро мілішало, місцями ставало непрохідним через густі зарості жовтого очерету. З них виглядав низький земляний обрив, над берегом нависали кудлаті гілки старих плакучих верб. Я пустив човна дрейфувати під однією з верб, легко прив’язав його до стовбура. Сонячне світло пробивалося крізь листя, роблячи зелень напівпрозорою.
— Так чудово! — вигукнула Дженні.
— Хочете роздивитися?
Вона вагалася.
— Не хотіла б здатися боягузкою, але чи тут безпечно, як ви гадаєте? Ну оці пастки і все таке?..
— Навряд чи хтось буде тут цим перейматися. Сюди люди не заходять, для чого пастки ставити?
Ми лишили вино охолоджуватися в озері та вирушили досліджувати територію. Великих скельних виходів тут не було, лише кам’янистий насип, порослий деревами й з’єднаний з берегом зарослою очеретом смугою землі. У центрі виявилися руїни мініатюрного будинку, вже без даху, зарослого чагарником.
— Ви думаєте, тут хтось жив? — запитала Дженні, нахиляючись, щоб пройти крізь низький кам’яний дверний отвір.
Старе листя шурхотіло під ногами. Навіть у спеку відчувалися затхлість, волога й вік.
— Може бути. Усе це колись належало менемській ратуші. Можливо, будиночок доглядача або ще когось.
— Я й не знала, що тут була ратуша.
— Зараз уже немає. Зруйнували одразу після Другої світової.
Вона провела рукою по вкритій мохом балці над старовинним каміном.
— Ви колись думали про те, хто жив у подібних місцях? Які були ці люди? Як саме вони жили?
— Гадаю, важко.
— Але чи самі вони вважали так, чи це для них було нормою? Тобто через кількасот років люди подивляться на те, що лишилося від наших будинків, і скажуть: «Бідолахи, як вони виживали?»
— Дуже схоже на те. Всі так кажуть.
— Я завжди хотіла бути археологом. До того як стати вчителькою тобто. Усі ці минулі життя, про які ми нічого не знаємо. І кожен думав, що його життя найважливіше, так само як і ми, — вона злегка здригнулась і знічено всміхнулася. — Дрижаки беруть. Але все одно дуже цікаво.
Я міркував, чи вона щось почула про мій зв’язок з минулими життями. Але її слова не були надуманими.
— То що ж вас зупинило? Від того, щоб стати археологом?
— Я не дуже наполегливо цього прагнула. Мабуть. Отже, я опинилась у класній кімнаті. Не зрозумійте неправильно. Мені це подобається. Але іноді, знаєте, думаєш: «А що, якби?..»
— Ви й зараз можете піти вчитися.
— Ні, — відповіла вона, все ще гладячи рукою камінь над каміном. — Тодішня я вже зникла.
Мені це здалося дивним.
— Що ви маєте на увазі?
— О, знаєте, певні шанси приходять у певний час. Перехрестя, щось таке. Ви приймаєте рішення і зрештою йдете однією дорогою. Інше рішення — ви опиняєтеся зовсім в іншому місці, — вона здригнулась. — Археологія — один з тих шляхів, на які я не стала.
— Ви не вірите у другий шанс?
— Немає других шансів, просто інші. Ваше життя ніколи не буде таким самим, якщо ви колись прийняли інше рішення.
Її обличчя затуманилося. Вона зняла руку з каменя, раптом зніяковіла.
— Боже, тільки послухайте мене. Вибачте, — засміялася.
— Нема за що вибачатися, — сказав я, але вона вже пробиралася крізь дверний отвір.
Я пішов за нею, даючи їй час звільнитися від похмурих думок, що раптом її огорнули. Під шапочкою білявого волосся її шия ззаду була гладенька й засмагла. Звивисте біле пасмо спускалося шиєю, зникало під топом. Я відчув, що мені хочеться торкнутися його, і з зусиллям відвернувся.