Дженні обернулася, вона знову була в гарному настрої.
— Як гадаєте, вино вже достатньо охололо?
— Є тільки один спосіб з’ясувати.
Ми повернулися до човна й вийняли пляшку з озера.
— Вам можна? — запитав я. — Води я теж узяв.
— Ні, вино не завадить, дякую. Я вранці вколола інсулін. Один келих мені можна, — вона всміхнулася. — До того ж я з лікарем.
Ми випили вина на березі під вербою. Майже не розмовляли, відколи вийшли з руїн, але мовчання не було некомфортним.
— Ви колись сумували за життям у місті? — нарешті запитала Дженні.
Я згадав про свої нещодавні поїздки до лабораторії.
— Донедавна ні. А ви?
— Не знаю. Мені не вистачає деяких ознак міста. Не так багато — не барів чи ресторанів. Більше його жвавості, метушні. Але я звикаю до сільського життя. Це як змінити темп, правда.
— Ви не думали повернутися?
Вона глянула на мене, потім на воду.
— Не знаю, — смикнула травинку. — А Тіна вам багато розповіла?
— Не дуже. Просто що у вас щось погане сталося, але що саме, не сказала.
Дженні всміхалася й скубала травинку.
— Стара добра Тіна, — сказала вона сухо, але без злоби.
Я чекав, щоб вона визначилася сама, чи хоче про це розповісти.
— На мене напали, — сказала вона через деякий час, не відриваючи очей від трави. — Десь півтора року тому. Я гуляла з друзями й зловила таксі, коли зібралася додому. Ви ж розумієте. Вулиці небезпечні, все таке. Це був чийсь день народження, я трішки забагато випила. Заснула, а коли прокинулася — водій зупинив машину й ліз на заднє сидіння до мене. Коли я почала опиратися, став мене бити. Погрожував убити, і тоді…
Голос у неї тремтів. Вона якусь мить помовчала, потім продовжила, вже опанувавши себе:
— Насправді, він мене не зґвалтував. Я почула людей поблизу. Він поставив машину на порожній стоянці, якась група людей через неї йшла. Випадково. Я почала кричати, стукати у вікно. Він запанікував, виштовхнув мене з машини й поїхав геть. Поліція сказала, що мені пощастило. І вони мали рацію. Обійшлося кількома порізами й синцями, могло бути значно гірше. Але я не почувалася щасливою. Просто переляканою.
— Його зловили?
Вона похитала головою:
— Я не могла описати його як слід. А він поїхав, і номера ніхто не запам’ятав. Я навіть не знала назви служби таксі, бо просто махнула рукою на вулиці. Отже, він і досі десь там.
Вона кинула травинку у воду. Та попливла на поверхні, майже не торкаючись води.
— Дійшло до того, що боялася виходити з дому. Боялася знову з ним зустрітися, це було просто… все. Ну як… якщо таке сталося без будь-якої причини один раз, воно може статися знову. О будь-якій порі. І я вирішила поїхати з міста. Перебратися кудись жити, щоб місце було красиве, безпечне. Передивилася оголошення про роботу, знайшла оце, — вона криво посміхнулася. — Гарний хід, еге ж?
— Я радий, що ви тут.
Слова зірвалися до того, як я про них подумав. Я одразу відвернувся до озера, щоб дивитися куди завгодно, аби не на неї. «Ідіот! — кипів я. — Що ти оце ляпнув?!»
Ніхто з нас не проронив ні слова. Я обернувся й побачив, що вона дивиться на мене. Невпевнено всміхнулася.
— Чипсів хочете? — запитала вона.
Ніяковість минула. З легким серцем я потягнувся до вина.
У наступні дні я думатиму про цей день як останній проблиск синього неба перед бурею.
16
Наступний тиждень ми всі провели наче в підвішеному стані. Придушена напруга сповнювала повітря, мов озон; у похмурих передчуттях кожен чекав, коли щось станеться.
Нічого не ставалося.
Загальний настрій пасував до навколишніх краєвидів, пласких, мов вода під час штилю. Погода залишалася спекотною, ані натяку на хмарки. Розслідування поліції тяглося й тяглося, досі не виникло ані знаку чи натяку щодо підозрюваного чи перебування жертви, й вулиці знову стали гомінкими, бо кожна дитина шкільного віку тішилася початком довгих літніх канікул. Я повернувся до своїх регулярних робочих годин в амбулаторії, і якщо зараз більше пацієнтів намагалися звертатися до Генрі або поводилися зі мною надто стримано, я вирішив цього не помічати. Таке в мене тепер життя, і Менем, на добро чи на лихо, тепер мій дім. Навіть це колись мине, рано чи пізно, й повернеться щось подібне до нормальності.
Принаймні так я собі казав.