— Коли востаннє?
— Вісім днів тому.
Це давало нам верхню межу перебування тіла на цьому місці. Можливо, визначало час смерті, хоча це вже не так точно. Тіло можна перенести, іноді й не раз.
Я натягнув другу рукавичку. Підготувався, але не відчував жодного ентузіазму від того, що на мене чекало.
— Гадаєте, це вона? — запитав я в Маккензі.
— Офіційно ми маємо чекати на формальну ідентифікацію. Але не думаю, що тут є в чому сумніватися.
Я подумки погодився. Була вже одна відстрочка, коли відкрили могилу давно загиблого студента. Чомусь я не думав, що можна сподіватися ще на одну. Упізнати Лін Меткалф було неможливо. Її тіло лежало долілиць, напівприховане купками болотної трави. Вона була оголена, але на одній нозі залишилася кросівка, така недоречна, й саме вона чомусь найбільше викликала жаль.
Жінка була мертва кілька днів, це очевидно. Смерть спричинила звичайні похмурі зміни, зворотна алхімія перетворила золото життя на низьку, смердючу матерію. Але принаймні цього разу її вбивця не зробив власних непристойних змін.
Лебединих крил не було.
Я вимкнув ту частину свідомості, яка намагалася накласти на це видовище спогад про усміхнену молоду жінку, з якою зіткнувся лише тиждень тому, і пішов оглядати тіло. На потемнілій шкірі було щось схоже на кілька порізів. Але найочевидніша рана була на горлі. Хоча тіло лежало обличчям донизу, масштаби рани були більш ніж очевидні.
— Ви можете сказати, як довго вона мертва? — запитав Маккензі. — Просто приблизно, — додав він ще до того, як я встиг відповісти.
— Збереглися м’які тканини, сповзання шкіри щойно почалося, — я показав на рани, які кишіли колонією личинок. — А за такою потужною активністю личинок є підстави визначити діапазон від шести до восьми днів.
— Можете звузити?
Я мало не нагадав йому, що секунду тому він просив про приблизне визначення, але змовчав. Ніхто з нас тут не бавився.
— Погода була стабільна, отже, припускаючи, що тіло не пересували, доки воно дійшло до такого стану, я б сказав, йому знадобилося шість чи сім днів спеки.
— Ще щось?
— Ті ж поранення, які ми бачили на Саллі Палмер, хоча не так багато. Знову розрізане горло й дуже висохле тіло. Звісно, не так, як у першому випадку, але ж вона й не так довго мертва. Але попередньо можу припустити, що вона спливала кров’ю. — Я роздивився почорнілу навколишню рослинність, обпечену багатими на луг речовинами, що виділяються з тіла. — Звісно, треба буде зробити аналіз вмісту заліза, але я гадаю, її вбили в іншому місці й покинули тут, як і минулого разу.
— Та сама особа?
— Облиште, я не можу цього сказати.
Маккензі щось буркнув. Я міг зрозуміти його стурбованість. Певною мірою було схоже на вбивство Саллі Палмер, але досить помітні відмінності викликали сумніви щодо того, чи винуватець той самий.
Наразі ушкоджень на обличчі ми не бачили. Що важливіше, фетиш птахів або тварин, раніше очевидний, був начебто відсутнім. З точки зору виявлення злочинця, це викликало тривожні питання. Або якась подія змусила вбивцю змінити методи, або він непостійний і діє поза шаблоном. Третя ймовірність полягала в тому, що вбивства є справою двох різних осіб.
Жоден варіант особливого приводу для оптимізму не давав.
Я збирав зразки під фоновий монотонний гомін мух. Коли випростався, суглоби та м’язи затерпли від присідання.
— Закінчили? — запитав Маккензі.
— Так, практично.
Я відступив. Наступний крок ніколи не буває приємним. Усе, що можна зробити без переміщення тіла, зроблено: фотографії відзнято, заміри проведено. Тепер настав момент побачити, що там знизу. Криміналісти обережно почали перевертати тіло. Стурбоване дзижчання мух посилилося.
— О Боже!
Я не знаю, хто це сказав. Усі присутні були досвідчені, але навряд чи хтось із нас бачив подібне раніше. Потворна рана виявилася прихованою на передній частині тіла жертви. Коли труп перевернули, ми побачили розпорений живіт, із якого, з розверзнутої рани, посипалося кілька невідомих предметів. Один офіцер швидко відвернувся, затуливши рот. Якусь мить ніхто не міг ворухнутися. Потім до нас повернувся професіоналізм.
— Що воно в біса таке? — запитав Маккензі придушеним від шоку голосом. Його зазвичай почервоніле від сонця обличчя побіліло.
Я дивився на них, але не міг відповісти. У моєму досвіді такого не траплялося.
Першим зрозумів один з офіцерів слідчої групи.
— Це кролики, — сказав він. — Кроленята.
Маккензі підійшов до мене — я сидів у відкритій задній частині лендровера з пляшкою охолодженої води в руці. Наразі я зробив усе, що міг. Було полегшенням нарешті зняти комбінезон. Але навіть попри те, що помився біля поліційного трейлера, я все одно почувався нечистим, не тільки через спеку.