— Так звучало. Не знаю, чого я здивований. Вогонь і сірка справляють більше враження, ніж підставлення другої щоки. Він роками стояв у порожній церкві в недільні ранки. Зараз не втратить можливості заявити: «А я ж вам казав!»
— Схоже, не він один зараз таке говорить.
Я навіть не помітив, як розлютився через Скарсдейла.
— Вибач. Просто боюся, що хтось учворить якусь дурню.
— Все одно ти з цим нічого не зробиш. Ти ж не совість селища.
Вона говорила якось відсторонено. Раптом я зрозумів, що Дженні весь вечір просиділа тихо. Я дивився на її профіль, ніжний візерунок ластовиння на щоках і носі, прекрасне біляве волосся, що вкривало плечі й біліло на засмаглій шкірі. Вона дивилася вдалечінь, занурившись у якийсь внутрішній діалог.
— Щось сталося? — запитав я.
— Ні. Просто замислилася.
— Про що?
— О… так, — вона всміхнулась, але відчувалося, яка вона напружена. — Слухай, може, поїдемо додому?
Я спробував приховати здивування.
— Так, звісно, якщо хочеш.
— Будь ласка.
Назад ми їхали мовчки. На душі в мене було кепсько. Проклинав себе, що так визвірився на Скарсдейла. Не дивно, що її це дістало. «Ну, ти все зіпсував. Вітаю».
Коли ми дісталися Менема, день уже згасав. Я увімкнув поворот на її вулицю.
— Ні, не сюди, — сказала вона. — Я… я подумала, може, ти покажеш мені, де живеш.
За мить я второпав.
— Ок.
Вилетіло зовсім не те слово, яке треба. Я ставив машину й не міг вдихнути. Відімкнув двері будинку. Відступив, пропускаючи її. Вона пройшла повз мене, від тонкого мускусу її парфумів запаморочилася голова. Пройшла в маленьку вітальню. Я відчував її знервованість, і та перегукувалася з моєю.
— Вип’єш?
Вона похитала головою. Ми незграбно стояли. «Роби щось». Але я не міг. Не міг розгледіти її в цьому напівсвітлі — тільки очі, що сяяли в темряві. Ми дивились одне на одного, ніхто з нас не рухався. Вона заговорила, голос її зривався:
— Де в тебе ванна?
Спочатку Дженні вагалася, була напружена, тремтіла. Поступово почала розслаблятися, а тоді я теж. Спочатку пам’ять намагалася підставити власні знайомі форми, кольори, відчуття й запахи. Потім теперішнє перемогло, відкинувши все інше геть. Після всього вона скрутилася біля мене, м’яко дихаючи в груди. Я відчував, як її руки торкаються мого обличчя, рухаються слідами вологи, що стікала щоками.
— Девіде?
— Нічого, просто…
— Я знаю. Все гаразд.
Так і було. Я засміявся, обійняв її, взяв за підборіддя. Ми цілувалися, довго й повільно, а сльози висохли непомітно, коли наші тіла знову почали рухатися разом.
Через певний час тієї ж ночі, коли ми були в ліжку, на іншому кінці селища Тіна в саду почула якийсь звук. Як і Дженні, вона не схотіла йти на збори в сільській управі — залишилася вдома в компанії пляшки вина та плитки шоколаду. Тіна не хотіла засинати, доки Дженні не повернеться додому, бо кортіло вислухати подружку: як там було, чи вдався вечір. Але на котромусь фільмі вона відчула, що позіхає й готова спати. Вимкнула телевізор. І тут почула щось надворі.
Тіна не була дурною. Десь вештався вбивця, який уже прикінчив двох жінок. Вона не відчиняла дверей. Натомість, стиснувши в руках телефон, вимкнула світло й підійшла до вікна. З телефоном напоготові, щоб викликати поліцію, вона сторожко вдивлялася в садок за домом.
Нічого. Ясна, місячна ніч. Ні в садку, ні на майданчику перед ним не було нічого загрозливого. Все одно вона ще трішки подивилась і тільки згодом переконала себе, що це витвір її уяви.
А наступного ранку побачила: надворі щось лишили. У центрі газону лежала мертва лисиця. Вона була так ретельно викладена, що здавалося: тушку навмисно розташували з такою точністю. Якби Тіна знала про лебедині крила, про крижня, про інших мертвих тварин, якими вбивця прикрашав справи рук своїх, вона ніколи не зробила б того, що зробила.
Але вона не знала. Сільська дівчина просто підчепила трупик совком і засунула в смітник. Судячи з ран, тваринка просто приповзла сюди після того, як її порвали собаки — так подумала Тіна. Або машина збила. Вона збиралася розповісти про це Дженні, коли та прийде. А та розповіла б мені. Тільки Дженні не прийшла додому того вечора. Дженні залишилася в мене, а коли Тіна побачила її знову, тем для розмови в них, природно, було значно більше, ніж здохле звіреня.
Отже, Тіна нікому не сказала про лисицю. Тільки через кілька днів, коли значення цього стане надто очевидним, вона згадає про неї.
18