Вона засміялася, звичний настрій начебто повертався.
— Якщо ви так вважаєте…
— Звісно. Вас підвезти?
— Ні! Надто гарний вечір, щоб сидіти в машині.
Я не наполягав. Вона жила лише за сто ярдів, і більша частина шляху пролягала головною вулицею. Є момент, коли прагнення безпеки перетворюється на параною. Все одно я дивився у вікно, як вона йде під’їзною доріжкою.
Коли Дженіс пішла, я повернувся до покинутих нею журналів і зробив символічну спробу закінчити їх упорядкування. До купи потрапили кілька старих примірників селищного інформаційного бюлетеня, залишених пацієнтами, яким лінощі завадили їх викинути. Я кинув їх у кошик, аж раптом одна сторінка привернула мій погляд.
Я дістав аркуш зі сміття. До мене сяяло усмішкою обличчя Саллі Палмер. Під фото — короткий нарис про «знамениту письменницю» з Менема, надрукований за кілька тижнів до того, як її вбили. Я не бачив його раніше. Знайти це зараз, після смерті Саллі, було якось моторошно. Я почав читати й відчув, наче хтось вибив повітря мені з легень. Сів, перечитав ще раз.
І зателефонував Маккензі.
Він мовчки читав статтю. Коли я зателефонував, інспектор працював у мобільному штабі й прийшов одразу після повідомлення про інформаційний бюлетень. Він читав, а потилиця та руки багряніли від сонячних опіків. Закінчив, з кам’яним обличчям згорнув газету.
— Що думаєте? — запитав я.
Він потер полущену червону шкіру на носі.
— Може, просто збіг.
Зараз він був поліціянтом, професійно некомунікабельним, і міг мати рацію. Але я сумнівався. Я взяв інформаційний бюлетень і знову переглянув статтю. Коротенька, трохи більше матеріалу, ніж просто щоб зайняти місце в день без новин. Заголовок: «Сільське життя надає крила уяві місцевої письменниці». Головне було в кінці, у цитаті про натхнення:
Саллі Палмер зізнається, що життя в Менемі допомагає їй писати романи. «Мені подобається жити серед природи. Вона допомагає польоту моєї уяви. Майже так само прекрасно, як мати крила», — каже критикам письменниця.
Я відклав бюлетень.
— Ви вважаєте, це збіг, що хтось увіткнув пару лебединих крил їй у спину через два тижні після того, як вона про це сказала?
Маккензі дещо роздратувався:
— Я сказав, що збіг може бути. Я не готовий стверджувати щось тільки через безпідставний приклад у газеті.
— А як ще ви поясните це спотворення?
Він стояв розгублений, немов його змушують заявити щось, у чому він не переконаний.
— Психологи гадають, це могло бути витіснене бажання трансформації. Він наче надає їй ангельські крила після того, як убиває. Кажуть, він може бути схиблений на релігії та одержимий вищим станом.
— А що психологи кажуть про інших мертвих тварин? Або про те, що він зробив з Лін Меткалф?
— Вони ще не впевнені. Але навіть якщо ви маєте рацію, це, — він махнув на газету, — так само не пояснення.
Я дуже ретельно добирав слова:
— Насправді, я хотів з вами поговорити ще про одне.
Він серйозно глянув на мене:
— Слухаю.
— Після того як зателефонував, я переглянув медичну картку Лін Меткалф. І її чоловіка. Ви знали, що вони намагалися завести дитину? Радилися щодо лікування й підвищення плідності.
Він і секунди не думав.
— Кроленята, Боже, — тільки й видихнув.
— Але як міг про це дізнатися вбивця?
Маккензі подивився на мене, наче обмірковуючи щось.
— Ми знайшли тест на вагітність у шухляді в спальні Меткалфів, — повільно промовив він. — У сумочці був чек, куплено за день до того, як вона зникла.
Я пригадав, як зіткнувся з нею на виході з аптеки. Якою щасливою тоді була вона.
— Ним скористалися?
— Ні. Її чоловік стверджує, що про це не знав.
— Але люди не купують таких речей просто так, не плануючи скористатися. Вона, мабуть, думала, що могла завагітніти.
Маккензі похмуро кивнув.
— А що вагітна жінка може казати викрадачеві? «Не чіпайте, в мене дитинка». — Він провів рукою по обличчю. — Вже немає, мабуть, способу дізнатися, була вона чи не була.
— Без шансів. Надто рано для терміну, й стан тіла не дозволить.
Він кивнув, не здивований.
— Якщо була чи думала, що була, то зловити цього покидька нам ще важче, ніж здавалося.
— Чому?
— Бо це означає, що спотворення тіла він не планує заздалегідь, а вигадує в процесі. — Маккензі здійнявся на ноги, втомлений. — А якщо він сам не знає, що робитиме далі, звідки про це дізнатися нам?
Він пішов, а я поїхав за місто. Не кудись спеціально, просто хотів забратися з Менема на годину-дві. Того вечора я не бачився з Дженні. Ми обоє були вражені тим, як раптово між нами все сталось, і після напруги останніх двох днів нам знадобився певний час, щоб побути нарізно. Думаю, ми обоє хотіли відпочити та обміркувати цю несподівану зміну в нашому житті і те, куди ця хвиля може нас занести. Було невисловлене відчуття, що жодне з нас не хоче зіпсувати все зайвим поспіхом. Зрештою, якщо це саме те, то куди поспішати?