Я мав переконатись у своїх почуттях, не ризикувати, не спокушати долю.
Незабаром я опинився на вершині невисокого пагорба, звідки відкривався краєвид на обшир навколо. Зупинив машину й вийшов. Сидів на трав’янистій купині, дивлячись, як сонце опускається до спраглих боліт. Світло палахкотіло, відбиваючись від поверхні ставків і струмків, утворюючи абстрактні візерунки в очеретах. Спробував зосередитися на вбивствах, але зараз усе це здавалося надто далеким. Кольори неба й землі повільно глибшали, набуваючи відтінків ночі, але я ще не відчув потреби рухатися.
Уперше після аварії переді мною ніби відкрилося майбутнє. Нарешті я зміг дивитися не в минуле, а вперед. Я думав про Дженні, про Кару та Алісу, шукаючи в собі будь-який слід провини, будь-яке відчуття зради. Жодного. Тільки очікування. Біль розлуки не минув і буде завжди. Але тепер відбувалося прийняття. Мої дружина й дочка мертві, я не можу їх повернути. Довгий час я теж був мертвий. Тепер неочікувано ожив.
Я сидів, дивлячись на захід сонця, доки воно не стало лише яскравою тріскою на горизонті, болотяний пейзаж — однорідним темним матовим тлом, що вбирало світло. Коли встав, скутий болем після такого тривалого сидіння, прийшло розуміння, що мені не потрібно більше часу на обдумування. Я не хотів чекати до наступного дня, перш ніж знову побачу Дженні. Потягся до телефона, щоб подзвонити їй, але в кишені його не було. У лендровері теж. Пригадавши, як поклав його на стіл, коли прийшов Маккензі, я зрозумів, що, мабуть, вийшов без нього, думаючи про інше.
Я майже не переймався, але не хотів з’являтися на порозі Дженні без попередження. Те, що я прийняв рішення, не означає, що вона так само прийняла своє. До того ж я сільський лікар. Може, хтось у Менемі й ставиться до мене з застереженням, але я не можу дозволити собі залишитися поза контактом. Тому, приїхавши до селища, я попрямував до амбулаторії по телефон.
Я їхав головною вулицею, де ввімкнулися ліхтарі. Під’їжджаючи до поліційного трейлера на площі, побачив групу чоловіків, що стояли під ліхтарем у колі світла. Один із патрулів Скарсдейла, здогадався я. Я минав їх, а вони пильно дивилися на мене — підозріливі обличчя в хворобливому жовтому відблиску ліхтаря.
Я залишив їх позаду та звернув з головної вулиці на довгу алею до Генрі. Шини рипіли гравієм, фари блимали, освітлюючи фасад будинку, коли я здіймався на пагорб і спускався. Вікна були темні — мене це не здивувало, бо Генрі зазвичай лягав спати рано. Не бажаючи його розбудити, я вирішив не відмикати парадних дверей та обійшов будинок, щоб увійти одразу до кабінету.
Діставав ключі, щоб відімкнути французьке вікно, й помітив, що двері на кухню відчинені. Якби світилось, я б, можливо, нічого й не подумав. Але на кухні була темрява, і я знав, що Генрі ніколи б не ліг спати, не замкнувшись.
Я пройшов та зазирнув усередину. Здавалося, все гаразд. Потягся до вимикача, але зупинився. Якийсь інстинкт підказував: щось не так. Я подумав був зателефонувати в поліцію. Але що я їм скажу? Генрі — таке траплялося — міг просто забути зачинити двері, вийшовши в сад. Мої акції в селі вже й так упали, тому, без сумніву, я б виставив себе дурнем.
Натомість я вийшов у коридор.
— Генрі? — погукав досить голосно, щоб він мене почув, якщо не спить, але не так, щоб розбудити.
Відповіді не було. Його кабінет — у дальньому кінці коридору, за рогом. Не залишаючи думки, що перестарався, я попрямував туди. Двері виявилися злегка прочиненими, видно було, що всередині світиться. Я зупинився, прислухаючись до ознак життя чи руху. Але стукіт власного серця заглушив будь-які тихіші звуки. Я поклав руку на двері й почав повільно відчиняти.
Раптом двері вирвало з моєї руки. Мене відкинуло вбік, а з кімнати вирвалась об’ємна тінь. Обернувшись, я кинувся на неї й відчув, як переді мною свистить повітря. Рука вчепилася в грубу масну тканину, і тут щось врізалося в обличчя. Я похитнувся назад, а цей чоловік вскочив у кухню. Коли я добіг до нього, задні двері вже відкинулися на петлях. Не думаючи, я кинувся за ним, та згадав про Генрі. Зупинившись тільки щоб зачинити двері в сад і закрити засув, я побіг назад до його кабінету. Коли добіг, у холі засвітилось.