— А вчора ввечері…
— Я не певний, — Генрі прокашлявся, було боляче дивитися на те, як він почувається. — Мабуть, ні.
— А шафка? Вона теж була відімкнена?
— Не знаю, — в голосі Генрі чулося виснаження. — Ключі в мене в шухляді робочого столу. Він міг їх знайти або… — голос його перервався.
Маккензі щосили намагався стримати вибух гніву.
— Як хтось міг дізнатися про хлороформ?
— Бог відає. Він тут ще до мене стояв. Я ніколи не робив із цього таємниці.
— Отже, хто завгодно міг прийти сюди й побачити його?
— Гадаю, це можливо, — неохоче зізнався Генрі.
— Це ж медична амбулаторія, — сказав я Маккензі. — Усі знають, що тут є специфічні речовини. Транквілізатори, седативи, ще багато чого.
— Які мають бути під замком! — відрізав Маккензі. — Отже, висновок. Цей тип міг просто зайти сюди і взяти що заманеться.
— Слухайте, та я його, чорт, не запрошував! — спалахнув Генрі. — Ви не думаєте, що мені й так непереливки? Я лікар уже тридцять років, і нічого подібного досі не траплялося!
— Але трапилося цієї ночі, — нагадав йому Маккензі, — саме тоді, як ви забули замкнути двері.
Генрі опустив очі, втупився в коліна.
— Якщо чесно… цей раз міг бути не єдиним. Останнім часом траплялося, що я… вставав уранці й бачив, що двері не замкнено. Зазвичай я нагадую собі, що потрібно замкнутися, — поспіхом додав він. — Але… ну, останнім часом я, схоже, став трохи… забудькуватим.
— Забудькуватим, — рівно повторив Маккензі. — Але ж це перший раз, коли до вас хтось заліз, правда?
Я ледь не відповів за Генрі, що, звісно, перший. Та раптом побачив страждання на його обличчі.
— Ну, я… — він весь час стискав зчеплені пальці. — Я не певний.
Маккензі не відривав від нього погляду. Генрі розгублено стенув плечима.
— Ну, я підозрюю, було пару разів, коли в шафці хтось… міг порпатися.
— Порпатися? Ви маєте на увазі, чогось не вистачає?
— Не знаю. Ніколи не був упевнений. Може, пам’ять зраджує. — Він кинув винуватий погляд на мене. — Вибачте, Девіде, я мав вам сказати. Але сподівався… ну, думав, що якщо я докладу більше зусиль…
Він безпомічно сплеснув руками. Я не знав, що казати. Мені було геть кепсько, бо ж останнім часом він додатково втомлювався саме через необхідність підміняти мене. Окрім його нездатності ходити, я завжди вважав його фізично здоровим. Тепер рано-вранці я побачив знаки, яких не помічав раніше. Під очима — мішки, шкіра на шиї та вкритому срібною щетиною підборідді обвисла. Навіть якщо пояснити його стан пережитим шоком, він уже старий і хворий.
Я зустрівся поглядом з Маккензі, всім серцем бажаючи, щоб він не так напирав. Інспектор стиснув губи й відвів мене вбік, залишивши невтішного Генрі з чашкою чаю, приготовленого молоденькою поліціянткою.
— Ви розумієте, що це означає? — запитав Маккензі.
— Розумію.
— Може, це сталося не вперше.
— Розумію.
— Добре. Бо ваш друг, що онде сидить, може запросто втратити ліцензію. Якщо тут порпалися наркомани, це вже погано. А ми маємо справу ще й із серійним убивцею. І зараз скидається на те, що він тут міг гопки скакати й брати, що душа забажає, бозна-скільки часу!
Я ледь знову не сказав: «Розумію».
— Йому б знадобилися медичні знання, щоб знати, що шукати. І як цим скористатися.
— Я вас благаю! Він убивця! Ви думаєте, він переймався б через неправильну дозу? А щоб знати, що робити з хлороформом, не треба бути хірургом.
— Якщо він бував тут раніше, чому не взяв усієї пляшки? — запитав я.
— Може, не хотів, щоб помітили нестачу. Якби цього вечора його не злякали, ми б навіть не дізналися про це, правда?
З цим я сперечатися не міг. Я почувався таким винним, наче недбальство виявив не Генрі, а я сам. Я його напарник, мав би краще розуміти, що відбувається з ним і взагалі.
Нарешті поліція зробила що могла, і я поїхав додому. Світанковий хор уже починав співати, коли моя голова торкнулася подушки.
Здається, я прокинувся миттєво. Уперше за останні дні мені наснився сон. Він був таким живим, як завжди, але вперше не лишив по собі оновленого почуття втрати. Я прокинувся сумним, проте спокійним. Аліси не було, тільки Кара. Ми говорили про Дженні. «Все гаразд, — усміхаючись, казала вона мені, — так і має бути».
Це було схоже на прощання. Надовго відкладене, але неуникне. Проте спогад про останні слова Кари, стурбована зморшка на її чолі лишили мені тривалий неспокій.
«Стережися».
Але чого стерегтися? Я ще трохи помізкував, доки не зрозумів, що намагаюсь аналізувати власну підсвідомість.