І жодного сліду Дженні.
Коли я приїхав, поліція не хотіла мене впускати. Вони вже оточили будинок стрічками, з вулиці зграя дітлахів та сусідів похмуро роздивлялася людей у формі, які входили й виходили. Я підійшов до воріт. Шлях перегородив молодий констебль, очі його нервово перебігали з огородженого вигону на поле. Він відмовився мене слухати, та й стан мій не сприяв довірі поліціянта. Впустили мене, тільки коли з’явився Маккензі — він намагався мене заспокоїти.
— Нічого не чіпайте, — попередив інспектор, коли ми зайшли до будинку. Міг би й не казати.
— Я не задрипаний новачок!
— То й не поводьтеся так.
Я ледь не огризнувся у відповідь, та вчасно зупинився. Він мав рацію. Глибоко дихаючи, я спробував опанувати себе. Маккензі дивився на мене з цікавістю.
— Як добре ви її знаєте?
«Про свої справи дбай!» — ледь не зірвалося в мене. Але, звісно, я змовчав.
— Ми почали зустрічатися, — я стиснув кулаки, коли побачив, що експерти знімають відбитки пальців з телефонної трубки.
— Як серйозно?
Я просто глянув на нього. За мить він коротко кивнув.
— Співчуваю.
«Не співчувай! Роби щось!» Але все, що можна було робити, вже робилося. Гелікоптер поліції торохкотів над нами, люди в уніформах розсипалися по вигону й найближчих полях.
— Розкажіть мені ще раз, що трапилося, — наказав Маккензі.
Я розказав, не здатний прийняти те, що відбувається.
— Ви певні щодо часу, коли вона сказала, що хтось прийшов?
— Абсолютно. Я дивився на годинник і чекав, коли вона повернеться.
— І нічого не чули?
— Ні! Боже, це ж серед білого дня. Як хтось міг просто подзвонити у двері й забрати її? По всьому селищі розповзлася ця клята поліція! Що вони роблять?
— Слухайте, я розумію, що ви відчуваєте, але…
— Ні, не розумієте! Хтось же мав щось бачити!
Він зітхнув і заговорив, як я потім зрозумів, з рідкісним терпінням:
— Ми опитуємо сусідів. Але садок з інших будинків не проглядається. Через вигін сюди веде стежка. Він міг під’їхати фургоном чи машиною, повернутися тим самим шляхом, і з вулиці його б ніхто не побачив.
Я визирнув у вікно. На віддалі дзеркало озера залишалося спокійним, незворушним. Маккензі, мабуть, здогадався, про що я думаю.
— Човнів не видно. Гелікоптер ще оглядає територію, але…
Він міг не пояснювати. Коли прибула поліція, минуло менш ніж десять хвилин після того, як Дженні пішла відчинити двері.
Але для того, хто знав місцину, цього було цілком достатньо, щоб зникнути разом з тим, що він прихопив із собою.
— Чому вона не гукала на допомогу? — запитав я, тепер тихіше. То була тиша відчаю, а не спокою. — Вона б не здалася без боротьби.
До того як Маккензі встиг відповісти, надворі почулася якась метушня. За мить у будинок увірвалася біла з переляку Тіна:
— Що трапилося?! Де Дженні?!
Я міг тільки похитати головою. Вона дикими очима оглядала все навколо.
— Це він, так? Він забрав її?
Я намагався сказати щось, але не міг. Тіна затисла рот руками:
— Ой, ні. Боже, будь ласка, ні!
Вона розплакалася. Я завагався, потім підійшов і торкнувся її.
Вона, ридаючи, впала мені на груди.
— Сер?
Один з експертів підійшов до Маккензі. Він тримав пластиковий пакет для речових доказів. У пакеті — щось схоже на зіжмакану брудну шмату.
— Було під огорожею, в нижньому куті, — пояснив офіцер. — Там дірка, достатня, щоб пролізти.
Маккензі відкрив торбинку, обережно нюхнув. Не кажучи ні слова, простягнув мені. Запах слабкий, але помилитися неможливо.
Хлороформ.
Я не брав участі в пошуках. По-перше, не хотів бути відрізаним від новин. Оскільки територія навколо Менема — суцільні мертві зони, де мобільні телефони перетворюються на сміття, я не хотів ризикувати, бо міг опинитися поза контактом на якомусь ізольованому клаптику, на болоті чи в лісі. А ще я знав, що пошук буде марнуванням часу. Ми не зможемо знайти Дженні, вештаючись навмання по всій окрузі. Доки той, хто її захопив, не захоче, щоб ми її знайшли.
Тіна розповіла нам, що бачила мертву лисицю. Навіть зараз вона не усвідомлювала її значення. Дівчина розгубилася, коли Маккензі запитав, чи знаходили вона або Дженні останнім часом мертвих птахів чи тварин. Спочатку відповіла заперечно, та врешті згадала про лисицю — вже наприкінці розмови. Мені було фізично погано від думки, що попередження було і його проігнорували.
— Ви ще думаєте, що слід було мовчати про спотворення тіл? — запитав я Маккензі, коли він закінчив розмову з Тіною.