Обличчя його почервоніло, та він змовчав. Я знав, це був нечесний удар, бо рішення, мабуть, ухвалювали вищі інстанції. Але мені кортіло вдарити по чомусь.
І по комусь.
Саме Тіна згадала, що Дженні потрібний інсулін. Експерт слідчої групи розбирав уміст сумочки Дженні та побачив, як Тіна раптом зблідла:
— Боже, там же її шприц!
Поліціянт тримав інсуліновий шприц Дженні. Така собі груба авторучка з дозою інсуліну, потрібною для стабільного функціонування організму.
Маккензі дивився на мене, чекаючи на пояснення.
— В неї діабет, — сказав я йому, голос зірвався від нового усвідомлення. — Їй потрібні щоденні ін’єкції інсуліну.
— А якщо не буде?
— Зрештою впаде в кому.
Я не сказав, що трапиться після того, бо поглянув на обличчя Маккензі й зрозумів, що цього достатньо.
Я бачив досить. Маккензі відчув явне полегшення, коли я пішов; він пообіцяв зателефонувати, щойно з’являться новини. Я їхав додому, й мене не полишала думка, що Дженні приїхала в Менем, рятуючись від одного нападу, а стала жертвою ще гіршого. «Вона приїхала сюди, бо тут безпечніше, ніж у місті». Це здавалося таким принципово несправедливим, ніби зруйнувався якийсь природний порядок. Я наче розколовся на дві частини: минуле накладається на сьогодення, я знову й знову переживаю кошмар втрати Кари та Аліси. Тільки тепер відчуття було зовсім інакше. Тоді я був приголомшений і спустошений втратою. Тепер — не знав, жива Дженні чи ні. А якщо вона жива, крізь що їй доводиться проходити. Попри всі зусилля, я не міг не думати про порізи й каліцтва, які бачив на двох інших жінках, про волокна мотузки, що зачепилися на зламаних нігтях Лін Меткалф. Вони були зв’язані, лиш Богу відомо, яких тортур зазнали. І все, що вони пережили, тепер станеться з Дженні.
Ніколи в житті мені не було так страшно.
Я зайшов у будинок, але стіни наче тиснули на мене. Картаючи себе, піднявся до спальні. Мені здавалося, ніби я ще відчуваю в повітрі запах Дженні — болісне нагадування про її відсутність. Я дивився на ліжко, де ми були лише дві ночі тому. Залишатися вдома я більше не міг. Хутко збіг униз та вийшов.
Майже не думаючи, я поїхав до амбулаторії. Вечір дзвенів співом птахів, пронизаний сонячним світлом, насичений зеленню. Краса природи здавалася жорстокою й глузливою, непотрібним нагадуванням про байдужість всесвіту. Я зачинив за собою вхідні двері й побачив Генрі, який виїхав на візку зі свого кабінету. Вигляд у нього так і був виснажений, нездоровий. З обличчя я зрозумів, що він знає.
— Девіде… я так співчуваю.
Я тільки кивнув. Він, здається, ладний був заплакати.
— Це моя провина. Тієї ночі…
— Це не ваша провина.
— Коли я почув… Не знаю, як сказати.
— А що тут скажеш?
Він потер руків’я візка.
— А що поліція? Звісно, вони мають якийсь… слід чи щось таке?
— Насправді ні.
— Боже, який жах, — він провів долонею по обличчю, від’їхав. — Давайте я вам випити наллю.
— Ні, дякую.
— Вип’єте, хочете чи ні, — спробував він усміхнутися, — лікар каже.
Я здався, просто тому що так було простіше, ніж сперечатися. Ми пройшли не до кабінету, а до вітальні. Він налив нам обом віскі, простягнув мені чарку.
— Ну ж бо. До дна.
— Я не…
— Просто випийте.
Я зробив як сказано. Спирт обпік шлунок. Без слів Генрі взяв мою чарку й знову її наповнив.
— Ви їли?
— Я не голодний.
Він наче мав намір сперечатися, але вирішив, що не треба.
— Можете залишитися тут на ніч. Вашу стару кімнату легко приготувати.
— Ні, дякую.
Щоб зробити хоч якийсь рух, я відпив ще віскі.
— Не можу позбутися відчуття, що я в цьому якось винний.
— Облиште, Девіде, не кажіть дурниць.
— Я мав би зрозуміти, що до цього йде.
Та, мабуть, і розумів, подумав я, пригадуючи, що Кара попереджала мене вві сні. «Стережися». Але я вирішив не звертати уваги.
— Нісенітниця, — відрізав Генрі. — Бувають ситуації, де ви просто нічого не можете зробити. Ви це добре знаєте, як і я.
Він мав рацію, але це усвідомлення не допомагало. Я залишився ще десь на годину, ми просто сиділи мовчки вдвох. Я допив віскі, відмовляючись від його спроб налити ще. Не хотів напиватись. Хоч якою спокусливою була пропозиція, я знав, що алкогольний туман нічого не покращить.
Коли знову почався напад клаустрофобії, я пішов. Генрі був настільки засмучений своєю нездатністю допомогти, що мені стало його шкода. Але думки про Дженні ще довго не залишали місця для чогось іншого.