Навпроти неї стояв дерев’яний верстак, на якому були розкладені лещата й різноманітні інструменти. Але не від цього в неї перехопило дихання. Зі стелі, мов огидні маятники, звисали понівечені тушки тварин.
Їх було десятки. Лисиці, птахи, кролики, горностаї, кроти, навіть щось схоже на борсука. Вони нудотно погойдувалися під слабким протягом, наче поверхня вивернутого моря. Деякі підвішені за шиї, інші — за задні лапи; порожні обрубки там, де мала бути голова. Багато трупиків згнили до шкіри й кісток; пусті очниці тупо дивилися на неї.
Придушуючи крик, Дженні відсахнулася від дощок. Тепер вона знала, що то за сморід. А потім волосся на потилиці заворушилося, коли їй спало на думку ще одне. Вона встала й повільно провела руками над головою. Кінчики пальців торкнулися чогось м’якого. Хутро. Вона відсмикнула руку, а потім змусила себе знову піднятися. Цього разу відчула м’яке ворушіння пір’я, воно злегка погойдувалось від її дотику.
Над нею також висіли тварини. Вона мимоволі скрикнула й опустилася на підлогу, засовалася по ній, доки не вперлася спиною в стіну. І тоді зламалася: зіщулилася, розридалася. Поступово сльози вщухли. Вона витерла очі й ніс. Розмазня. Плачем горю не допоможеш. Тваринки над нею мертві. Шкоди від них ніякої.
Зібравшись із силами, дівчина підійшла до дощатої стіни й ще раз глянула в щілину. Кімната за перегородкою не змінилася. Там нікого не було. І тепер вона побачила те, чого не помітила через перший шок від мертвих тварин. За верстаком була ніша. Те слабке світло, що світило в погребі, лилося звідти — тьмяне, штучне. Майже непомітна в цьому освітленні, здіймалася в полі зору сходинка.
Вихід.
Дженні спрагло подивилася на сходинку, відійшла від щілини й спробувала поштовхати дошки. Спершись на коліна, вдарила їх обома руками. Від удару роздерла руки й засадила скалки в долоні. Дерев’яна стіна не зрушила з місця.
Але зусилля пішли їй на краще. Вона знову і знову штовхала стіну руками, кожен удар виганяв трохи більше страху, що намагався її паралізувати. Задихаючись, дівчина посунулася назад, мотузка ослабла настільки, що вона змогла сісти. Прив’язану ногу звела судома, напруження посилило головний біль і спрагу, але вона відчувала своєрідне похмуре задоволення. Дженні трималася за нього, відмовляючись усвідомлювати, як мало насправді досягла. Дошки не є непохитними. Вона відчувала, що з часом зможе їх подолати. «Тільки ти не знаєш, скільки часу в тебе, так?»
Викинувши цю думку з голови, вона намацала мотузку і почала працювати над вузлом.
22
Вранці, увімкнувши новини, я почув, що підозрюваного заарештували.
Я провів майже безсонну ніч у кріслі, сподіваючись і боячись, що зателефонує Маккензі. Але телефон мовчав. О п’ятій я встав і прийняв душ. Сидів надворі, заціпеніло дивлячись, як оживає навколо світ. Майже через годину повернувся в дім. Не хотів вмикати радіо, бо знав, яка буде головна новина. Однак незабаром тиша в домі почала гнітити, не слухати нічого — ще гірше. Настав час випуску новин, я здався і ввімкнув радіо.
Я не очікував, що почую щось невідоме. Заходився варити каву. Саме наповнював гейзерну кавоварку, і звук з крана заглушив перші кілька секунд трансляції. Але почувши слова «арешт» і «підозрюваний», я миттєво прикрутив воду.
«…особу не розкривають, але поліція підтверджує, що вчора пізно ввечері місцевий мешканець був заарештований у зв’язку з викраденням учительки Дженні Геммонд…»
Потім диктор перейшов до наступного пункту. «А Дженні?!» — рвався з мене крик. Якщо когось заарештували, чому її не знайшли? Я зрозумів, що досі тримаю кавоварку. Кинув її, схопив телефон. «Відповідай же, ну!» — молився я, набираючи номер Маккензі. Пролунало кілька гудків, але саме коли я вже думав, що ввімкнеться голосова пошта, він відповів.
— Ви її знайшли? — запитав я, коли він не встиг ще нічого сказати.
— Докторе Гантер?
— Ви її знайшли?
— Слухайте, я зараз не можу говорити, перетелефоную.
— Не вішайте трубки! Кого ви заарештували?
— Не можу вам цього сказати.
— Та заради Бога!
— Звинувачення йому ще не висунуто, ми не можемо назвати ім’я. Ви знаєте, як це працює, — він начебто вибачався.
— Він вам щось сказав?
— Ми його ще допитуємо.
Іншими словами — «ні».
— Чому ви мені не сказали? Ви обіцяли, що подзвоните, як щось станеться!
— Пізно було. Я мав намір повідомити вам вранці.