Мені знадобилася секунда, щоб прийти до тями, і я повернувся до нього.
— Ви розпочали це патрулювання. Він скоріш почує зауваження від вас, ніж від мене.
— Ця третя жертва, — обережно проговорив він, — ви її знаєте?
Я кивнув. Він якийсь час розглядав мене. Щось з’явилося в його очах, чого я не помічав раніше. Тільки через хвилину я зрозумів: співчуття. Потім воно зникло, на зміну прийшла звичайна зверхність.
— Дуже добре, — сказав він.
Я раніше не бував у будинку Бреннерів, але таку місцеву пам’ятку важко проминути. Десь за милю поза межами селища прокладена ґрунтова дорога — все літо у вибоїнах, а решту року перетворюється на брудні калюжі й багнюку. Поля навколо неї колись були осушеними сільськогосподарськими угіддями, але тепер поступово поверталися до дикої природи. У центрі поля, оточений мотлохом та уламками, стояв будинок. Висока напівзруйнована будівля, яка, здавалося, не мала ані прямої лінії, ані прямого кута. З роками додавалися прибудови — похилі конструкції, що чіплялися за стіни, як п’явки. Дах відремонтовано профнастилом. На тлі цього хаосу незрозуміло сучасною здавалася величезна супутникова антена.
Під час короткої подорожі Скарсдейл не сказав жодного слова. У замкнутому просторі автомобіля посилився його затхлий, кислуватий запах. Лендровер протрюхикав розбитою колією до будинку. До нас вибіг собака. Він люто гавкав, але тримався на відстані, коли ми виходили з машини. Я постукав у вхідні двері — посипалися лусочки старої фарби. Майже відразу нам відчинила жінка, в якій я впізнав матір Карла Бреннера.
Удова Бреннер була хворобливо худою, з тонким сивим волоссям і блідою шкірою, наче з неї висмоктали життя. Знаючи характер родини, яку жінці довелося підіймати самотужки, можна припустити, що так воно й було. Попри спеку, поверх вицвілої сукні на ній метлялася довга кофтина ручної в’язки. Жінка обсмикувала краї кофти й кліпала на нас, нічого не кажучи.
— Я доктор Гантер, — сказав я. Скарсдейлу називати своє ім’я не було потреби. — Карл удома?
Здавалося, питання залишиться без відповіді. Я збирався його повторити, але вона склала руки на грудях.
— Він спить.
Жінка говорила швидко, водночас агресивно й знервовано.
— Нам потрібно поговорити з ним. Це важливо.
— Він не любить, коли його будять.
Наперед виступив Скарсдейл:
— Це не триватиме довго, місіс Бренер. Але нам важливо переговорити з ним.
Мене торкнуло роздратування від того, як він перехопив контроль над розмовою, та воно швидко минуло. Єдине, що наразі важливо, — потрапити до будинку.
Вона неохоче відступила, ми змогли ввійти.
— Почекайте на кухні. Я його покличу.
Скарсдейл увійшов до будинку першим. Я рушив за ним у занедбаний коридор. Пахло старими меблями та смаженою їжею. Ми пройшли на кухню, запах жиру посилився. В одному кутку гудів маленький телевізор. За столом двоє підлітків, хлопчик і дівчинка, сперечалися перед порожніми тарілками, що лишилися після сніданку. Неподалік сидів Скотт Бреннер — нога забинтована й спирається на низький табурет — і дивився телевізор із недопитим горням чаю в руках.
Усі замовкли й подивилися на нас.
— Доброго ранку, Скотте, — сказав я ніяково.
Я не міг пригадати імен його менших брата й сестри. Уперше почав розуміти, що я власне роблю: прийшов до людини додому, щоб звинуватити в брехні. Але вигнав сумніви з голови. За правилами чи ні, але я мав щось зробити.
Зависла тиша. Скарсдейл стояв у центрі кімнати, непорушний, мов статуя. Хлопчик з дівчинкою дивилися на нас. Скотт опустив очі.
— Як нога? — запитав я, щоб перервати мовчання.
— Нормально, — він глянув на неї, стенув плечима. — Трохи болить.
Я бачив, який брудний у нього бинт.
— Коли востаннє перев’язку робили?
Він почервонів:
— Не знаю.
— А робили взагалі?
Він не відповів.
— Дуже погана рана, не можна так лишати.
— Я ж не піду отако кудись, правда? — збентежено пробурмотів він.
— Можемо домовитися, щоб приходила медсестра. Або Карл може привести вас до амбулаторії.
Обличчя його скаменіло:
— Він кріпко зайнятий.
«Так, — подумав я, — мабуть, точно зайнятий». Але не хотілося тішитися своєю правотою. Ось і ще одне нагадування про те, що я занедбав свої обов’язки. Почулися кроки на сходах, до кухні зайшла мати.
— Меліссо, Шоне, вийдіть, — наказала вона підліткам.
— Чого? — обурилася дівчинка.
— Бо я так кажу! Ану бігом!
Вони надулися і, зсутулившись, вийшли. Мати підійшла до раковини й пустила воду.