— Він спускається? — запитав я.
— Спуститься, коли буде готовий.
Здавалося, від неї більш нічого не дочекаєшся. Єдиними звуками залишалися хлюпання води та брязкіт столового начиння й тарілок: вона заходилася розлючено перемивати купу посуду. Я прислухався, чи щось чути згори, але нічого не було.
— То що мені робити? — Скотт стурбовано кивнув на свою ногу.
Із зусиллям я зосередився на його питанні. Відчував, що Скарсдейл спостерігає за мною. Нетерпіння мить поборолося з професійним обов’язком, потім я поступився.
— Дозвольте, я подивлюся.
Рана була не в такому поганому стані, як я очікував, дарма що бинт увесь брудний. Уже загоювалася. Ймовірно, Скотт міг відновити повну функціональність ноги. Шви були такі, наче їх наклала незграбна студентка-медсестра, але краї рани почали гладенько зростатися. Я дістав з машини аптечку й узявся до очищення та перев’язки. Справу було майже завершено, коли важкий стукіт кроків сповістив про прибуття Бреннера.
Я закінчив і підвівся, коли той, зігнувшись, зайшов до кімнати. У брудних джинсах, вузькій футболці. Бліде кремезне тіло, жилаве й м’язисте. Він злостиво подивився на мене та кивнув Скарсдейлу з якимось натяком на повагу. Мов понурий школяр перед суворим директором.
— Доброго ранку, Карле, — Скарсдейл узяв розмову на себе. — Вибач, що потурбували.
У його голосі бриніло несхвалення. Почувши його, Бреннер начебто звернув увагу на свій вигляд.
— Щойно встав. — Ми це й так зрозуміли, голос був ще сонний. — Додому вчора дуже пізно потрапив.
Вираз Скарсдейла свідчив, що він це пробачає. Тільки раз.
— Доктор Гантер хоче вас про дещо попросити.
Бреннер навіть не спробував приховати свою ворожість, коли дивився на мене.
— Чого я маю, бл… — він схопився. — Чого я маю перейматися тим, що він хоче?
Скарсдейл простяг руки, мов терплячий миротворець:
— Я розумію, що це втручання, але він гадає, його питання може бути важливим. Я б хотів, щоб ви його вислухали.
Він повернувся до мене, показуючи, що зробив усе, що може. Розуміючи, що Скотт і його мати спостерігають за мною, я заговорив.
— Ви знаєте, що Бена Андерса заарештували, — сказав я.
Бреннер відповів не одразу. Він нахилився на стіл, схрестивши руки на грудях.
— То шо?
— Ви щось про це знаєте?
— Чого я маю?
— Поліція отримала анонімне повідомлення. Це були ви?
Від нього, мов жаром, віяло войовничістю.
— А вам яке діло?
— Бо якщо це так, я хотів би знати, чи ви справді його бачили.
Його очі звузилися:
— Ви мене звинувачуєте?
— Послухайте, я просто не хочу, щоб поліція марнувала час.
— А чого ви думаєте, що вони марнують? Пора вже людям придивитися до цього покидька Андерса.
Скотт ніяково засовався у своєму кріслі:
— Не знаю, Карле, може, він і не…
Бреннер обернувся до нього:
— А хто, бля, тебе питає? Закрий пельку.
— Мова не тільки про Бена Андерса! — проговорив я, а його молодший брат здригнувся і схилив голову. — Бога ради, хіба ви не розумієте?
Бреннер відштовхнувся від столу, стиснув кулаки:
— За кого, бля, ви себе маєте? Ви думали, що з вас корона спаде, як ви з нами говорили, коли ми вас спинили вчора ввечері, а тепер прийшли сюди казати мені, що мені робити?
— Я тільки хочу, щоб ви сказали правду.
— То ви осьо зара кажете, що я, бля, брешу?
— Ви граєте з життям людини!
Він вишкірився:
— То добре. Хай вішають того покидька, мені воно нащо.
— Я не про нього! — викрикнув я. — А дівчина? Що з нею буде?
Посмішка зникла з його обличчя. Схоже, йому це не спадало на думку. Він знизав плечима, але зараз це був захисний рух.
— Та вона вже, мабуть, мертва.
Скарсдейл зупинив мене, схопивши за руку, коли я рушив до Бреннера. Я зробив над собою зусилля та спробував востаннє.
— Він тримає їх живими три дні, а потім убиває, — сказав я, намагаючись зберегти рівний голос. — Тримає живими і робить з ними бозна-що. Зараз другий день, і поліція намагається вибити з Бена Андерса зізнання. Бо хтось сказав, що бачив його біля її дому. — Мені довелося зупинитися. — Будь ласка, — за мить я зміг продовжити, — будь ласка, якщо це ви, скажіть їм.
Усі ошелешено дивилися на мене. Ніхто окрім слідчих не знав, що жертв тримають живими. Маккензі оскаженіє, якщо дізнається, що я розповів. Мені було байдуже. Вся моя увага була зосереджена на Бреннері.
— Не знаю, про що ви говорите, — промимрив він, але я бачив у його обличчі непевність. Він ні з ким не зустрічався очима.