— Карле? — почала непевно його мати.
— Сказав — не знаю, зрозуміли? — відрізав він, знов охоплений люттю. Обернувся до мене. — Ви спитали, що хотіли. То від’їбіться тепер!
Я не знав, що сталося б, якби тут не було Скарсдейла. Він миттєво став між нами.
— Досить! — обернувся він до Бреннера. — Карле, я розумію, що ви засмучені, але я буду вдячний, якщо ви не вживатимете подібних виразів у моїй присутності. І перед своєю матір’ю.
Бреннер не те щоб прийняв цей докір, але переконаність Скарсдейла у своєму авторитеті була абсолютною. Преподобний звернувся до мене:
— Докторе Гантер, ви отримали відповідь на своє питання. Я не думаю, що у вас є причина тут залишатися.
Я не рухався. Дивився на Бреннера, більш ніж упевнений, що він звинуватив Бена просто з помсти. Вивчав його похмурі риси й прагнув вичавити з нього правду.
— Якщо з нею щось трапиться, — сказав я йому, голос лунав по-чужому, — якщо вона загине через твою брехню, клянуся, я тебе вб’ю своїми руками.
Погроза зависла в повітрі. Я відчув, що Скарсдейл узяв мене за руку та тягне до дверей.
— Ходімо, докторе Гантер.
Ідучи повз Скотта Бреннера, я зупинився. Обличчя в нього побіліло, він дивився на мене широко розплющеними очима. Скарсдейл потяг мене через коридор.
Ми мовчки повернулися до лендровера. Тільки коли вибралися знову на дорогу до селища, я зміг заговорити:
— Він бреше.
— Якби я знав, що ви не контролюватимете себе, ніколи б не погодився поїхати, — гаряче відповів Скарсдейл. — Ваша поведінка невдячна.
Я здивовано глянув на нього:
— Невдячна? Він підставив невинну людину, не думаючи про те, до чого це може призвести!
— У вас немає доказів.
— Та облиште! Ви ж там були, ви його чули!
— Я чув двох чоловіків, які не можуть тримати себе в руках, і все.
— Ви серйозно? Хочете сказати, не вірите, що Бреннер обманув поліцію?
— Не мені про це судити.
— Я не прошу вас судити. Просто ходіть зі мною і скажіть поліцейським, що вони мають з ним поговорити!
Він змовчав. Коли ж заговорив, це не була пряма відповідь:
— Ви там сказали, що жертв не вбивають одразу. Звідки про це знаєте?
Я обіцяв мовчати. Завагався. Але зараз мені було байдуже, хто про це знає. Ніщо більше не мало значення.
— Бо я досліджував тіла.
Він здивовано смикнув до мене головою:
— Ви?
— Я раніше працював експертом у таких справах. До того, як сюди приїхав.
Скарсдейл мусив перетравити цю звістку.
— Тобто хочете сказати, що ви залучені до поліційного розслідування?
— Так, вони попросили мене про допомогу.
— Розумію, — в його голосі було чути, що відкриття йому не до вподоби. — І ви вирішили тримати це в таємниці.
— Це дуже тонка робота. Про неї не говорять всім і кожному.
— Звісно ж. Ми, зрештою, всього лише місцеві. Гадаю, ви добряче посміялися з нашого невігластва.
На щоках в нього запалали дві яскраві цятки. Я зрозумів, що то не просто невдоволення, а гнів. На мить мене збентежила його реакція, але потім я зрозумів. Йому було приємно бачити себе у провідній ролі в селищі, уявляти себе лідером Менема. Тепер він дізнався, що комусь іншому весь час віддавали провідну роль, хтось був ознайомлений з інформацією, у якій йому було відмовлено. Удар по його гордості. І, що ще гірше, по його его.
— Це не так, — сказав я йому.
— Не так? Дивно, що ви сказали мені про це лише зараз, коли вам щось від мене знадобилося. Гаразд, тепер я бачу, яким був наївним. Можу вас запевнити, більше мене в дурні не пошити.
— Ніхто не збирається пошивати вас в дурні. Якщо я образив вас, вибачте, але зараз на кону набагато більше, ніж ми з вами.
— Справді, так і є. І відтепер, можете бути певні, я залишаю все в руках «експертів». — Він сказав це з гірким знущанням. — Я, зрештою, всього лише скромний служитель Божий.
— Послухайте, мені потрібна ваша допомога. Я не можу…
— Не думаю, що в нас є ще що сказати один одному, — відповів він.
Решту шляху ми проїхали в мовчанні.
23
Дженні розбудив якийсь шум. Через темряву вона спочатку розгубилася. Не пам’ятала, куди потрапила, чому досі нічого не видно. Вона завжди спала з відкритими шторами, тож навіть у найтемнішу ніч до спальні потрапляло трохи світла. Згодом повернулися відчуття: тверда підлога й сморід. І тоді усвідомлення вдарило її з усього розмаху.
Вона знову смикнула мотузку. Нігті вже обламалися від спроб щось зробити з нею. Дженні сунула в рот обдертий палець та відчула смак крові. Попри всі зусилля вузол не піддавався. Вона відкинулася назад. Почали даватися взнаки інші неприємні відчуття. Голод, а ще більше — спрага. Ще до того, як заснути, в найвіддаленішому місці, до якого могла дотягтися, Дженні знайшла крихітну калюжку: вода сочилася крізь підлогу й стіни в’язниці. Калюжка була надто мілкою, щоб пити з неї, але Дженні зняла футболку, вимочила її в калюжці — тканина ввібрала вологу. Дівчина висмоктала несвіжу солонувату рідину, яка здалася їй найсмачнішою у світі.