Потому знайшла ще дві ділянки, де просочувалася вода, і зробила те саме. Але цього було недостатньо, щоб втамувати спрагу. Вода снилася їй, вона прокинулася з пересохлим горлом, спрага ставала дедалі сильнішою, а Дженні — дедалі млявішою. Вона знала, що обидва відчуття свідчать про початок дефіциту інсуліну, та про це не хотіла й думати. Щоб чимось зайнятися, вона знову заходилася оглядати підлогу своєї темниці, сподіваючись, що вологі плями, можливо, поповнилися самі собою.
Тоді вона знову почула шум. Звук лунав із льоху за дерев’яними дошками.
Тут, унизу, був хтось іще.
Вона чекала, ледве наважуючись дихати. Хто б це не був, він прийшов не для того, щоб її врятувати. Чутно було, як хтось пересувається за перегородкою, але більше нічого не відбувалося. Тепер вона помітила, що через щілини в дерев’яних дошках ллється більше світла. Кров пульсувала в голові, майже заглушуючи всі інші звуки. Вона повільно наблизилася до дощатої перегородки. Намацуючи шлях руками, рухаючись якомога тихіше, заглянула у вже знайому щілину.
Після непроглядної темряви її в’язниці яскраве світло обпекло сітківку. Вона зморгнула сльози, згодом знову почала бачити. Над верстатом на довгому шнурі горіла гола лампочка. Висіла так низько, що створювала лише невеличке коло світла, занурюючи все поза ним у безформні тіні. У них губилися підвішені до стелі мертві тварини.
Знову почувся шум, і Дженні побачила, як з темряви виходить якийсь чоловік. Вона дивилася від підлоги, під таким кутом поле зору дуже обмежене. Дженні встигла розгледіти джинси й куртку, схожу на армійську, тоді чоловік затулив собою світло. Він щось робив за верстаком, силует здавався велетенським. Закінчив справи біля верстака, рушив до перегородки. Кроки наближалися, дівчина відскочила від дощок. Кроки зупинилися. Вона паралізовано вдивлялася в пітьму. Щось гучно зашкребло, з’явилася вертикальна смуга світла. За мить світло затопило її в’язницю: дошки відсувалися на петлях. Дженні засліпило очі, темна фігура височіла над нею.
— Вставай.
Голос лунав тихим бурмотінням. Вона була надто налякана, щоб зрозуміти, чи впізнає його. Відчула, що не може рухатися.
Раптовий рух, потім швидкий, різкий біль. Вона скрикнула, хапаючись за руку. Мокро. Не вірячи очам, побачила кров на долоні.
— Вставай!
Дженні притиснула поріз на руці, звелася на ноги. Стала хитко, притулилася спиною до стіни. Очі почали пристосовуватися до світла, але вона відвернулася. Не дивись на нього. Якщо він знатиме, що ти зможеш його впізнати, він тебе не відпустить. Та погляд притягувався сам собою. Не до його обличчя, а до мисливського ножа в руці: кінчик загнутого леза тягнувся до неї. О Боже, ні, будь ласка…
— Роздягайся.
Знову як із таксистом. Але цього разу набагато гірше, бо на порятунок надії вже не було.
— Навіщо? — у власному голосі вона почула істеричні ноти. От гидота.
Вона не встигла відсахнутися, ніж знову порізав її тіло. Щоку обпекло холодним. Приголомшена, притисла рукою, відчула, як точиться між пальцями волога. Вона подивилася на руку, блискучу від крові, й тільки тоді відчула біль — пекло так, що подих перехопило.
— Одежу знімай.
Тепер вона зрозуміла, що чула цей голос раніше. Він гудів мов відлунням у колодязі, а вона все намагалася його впізнати. «Не знепритомніти. Не знепритомніти». Біль у щоці допоміг зосередитися. Захиталась, але не впала. Вона чула хрипке дихання чоловіка, той неквапливо простягав ніж. Кінчик торкнувся шкіри оголеної руки, повернувся так, що клинок злегка вперся в неї. Вона заплющила очі, лезо, мов пір’їна, ковзнуло до плеча, окреслюючи контур грудей, і вперлося в горло. Вістря повільно здіймалося, поки не дійшло до м’якої нижньої частини підборіддя. Тиск невпинно підсилювався, змушуючи її підняти голову. Коли вона більше не могла відсуватися, тиск припинився, ніж тримав її на гострому, як голка, кінчику, голова відхилилася, повністю відкривши горло. Дженні намагалася втриматися на місці, дихала рваними ковтками. Ножа не стало.
— Знімай давай.