Вона розплющила очі, так само уникаючи можливості глянути на чоловіка перед собою. Свинцевими руками потягла футболку, вологу, брудну, вимочену в калюжі, зняла її через голову. На мить дівчину охопила благословенна пітьма. Потім футболка вивільнила обличчя, і вона знов опинилася в смердючій кімнаті.
Дівчина вперше почала сприймати оточення. В’язниця була частиною льоху, відділеною від решти загородкою з грубих дощок. Поза сяйвом лампочки, в тіні підвалу, ховалося безладне нагромадження старих меблів, інструментів, мотлоху. У задній стіні вигиналися вгору сходи, які вона помітила раніше в тьмяному проблиску якогось невидимого джерела світла.
А над усім цим висіли понівечені тіла тварин.
Тепер вона бачила, що весь льох заповнений зморщеними пучками хутра, кісток і пір’я, вони хитаються в якійсь невидимій течії. Чоловік, підійшовши до неї, затулив собою світло. Дженні не могла відвести очей від ножа в його руці. Вона поспішно почала роздягатися, відчайдушно прагнучи уникнути нового порізу. Дійшла до шортів, завмерла і штовхнула їх униз, спустивши на прив’язану ногу. Тепер її прикривали тільки трусики. Вона опустила голову, боячись зустрітися з ним очима, як зі скаженим псом.
— Все, — голос чоловіка став гучнішим.
— Що ви збираєтеся робити? — прошепотіла Дженні, зневажаючи себе за слабкий голос.
— Роби що кажуть!
Скута страхом, Дженні незграбно зробила, як їй наказано. Він нахилився й швидко розрізав шорти і трусики, стягнув їх зі зв’язаної ноги, нетерпляче відкинув. Вона придушила крик, а він повільно простягнув руку і, майже не вагаючись, торкнувся її грудей. Вона прикусила губу, відвернула голову, стримуючи сльози. І знову побачила підвішені до стелі тіла тварин.
Не роздумуючи, вона відірвала його руку.
Її шкіра зберегла тактильний спогад про контакт; шорсткість волосся, міцність кістки. Мить завмерла — нічого не сталося. Потім його рука з розмаху ляснула її обличчя. Дженні врізалася в стіну й сповзла на підлогу.
Чула, як він дихає, стоячи над нею. Зморщилася в очікуванні, але він більше нічого не зробив. Вона з полегшенням почула, як він віддалявся. Обличчя боліло в місці удару, але принаймні поріз був з іншого боку. «Пощастило, — подумала вона заціпеніло. — Щаслива й дурна».
Почулося клацання, і вона знов осліпла, коли на неї пролилося пронизливе світло. Затуляючи очі, побачила, що він увімкнув лампу на верстаку. Охоплена світлом, мов прожектором, Дженні почула скрегіт стільця по підлозі, потім рипіння під вагою великого тіла: він всівся, прихований тінню.
— Вставай.
З болем вона виконала наказ. Але її короткий бунт щось таки змінив. Страх не зник, проте з’явився гнів. Вона черпала з нього силу, достатню, щоб випрямитися — майже з непокорою. Що б не сталося, сказала вона собі, вона збереже хоч зовнішню гідність. Раптом це здалося їй надзвичайно важливим.
«Добре. Роби те, що маєш робити. Покінчи з цим».
Оголена, вона з тремтінням чекала, що буде далі. Нічого не відбувалося. З тіні не долинало більше жодного звуку. Що він робить? Вона наважилася кинути швидкий погляд, достатній, щоб розгледіти його невиразну фігуру. Просто сидить, широко розставивши ноги. Ритмічні, приглушені тривалі звуки — вона нарешті зрозуміла.
Він мастурбує.
Шум, що долинав із кола світла, ставав дедалі гострішим. Вона почула, як він придушено скрикнув. Його чоботи зашарпалися об підлогу й нарешті завмерли. Дженні стояла нерухомо, ледве дихаючи, слухала, як поступово стихає його нерівне дихання. За кілька хвилин він підвівся. Почувся шелест — підійшов до неї. Вона не відривала очей від ніг. Зупинився так близько, що вона відчула його запах. Жбурнув щось у неї.
— Вдягай.
Вона потяглася, щоб узяти це, але знову побачила ніж. «Поклади, — подумала. — Поклади його на секунду. Тоді побачимо, наскільки ти сміливий». Не поклав. Він так і тримав ножа, поки Дженні забирала в нього згорток. Побачивши, що це сукня, вона відчула легкий проблиск надії: а може, він відпустить її. Надія тривала, лише доки вона зрозуміла, що тримає в руках.
Весільна сукня. Пожовклі від віку білий атлас і мереживо. Сукня була брудна, вкрита темними засохлими плямами. Дженні затисла рот, зрозумівши, що це таке.
Засохла кров.
Дженні кинула сукню. Ніж блиснув, акуратно розпоровши шкіру її руки багряною лінією. Відразу потекло.
— Підніми!
Руки й ноги, здавалося, належали комусь іншому, вона змусила себе нахилитися за сукнею. Почала діяти, але зрозуміла, що не зможе вдягнутися з мотузкою навколо щиколотки. Ненадовго спалахнула надія, але щось змусило зупинитися, перш ніж вона встигла попросити його розв’язати її. «Цього він і хоче». Інтуїтивно вона знала це. «Хоче, щоб я дала йому привід». Кімната попливла навколо неї, та прозріння надало сили. Вона незграбно натягла сукню на голову. Від речі несло сумішшю нафталіну, старого поту й ледь помітними слідами парфумів. Коли складки важкої тканини закрили обличчя, вона раптом відчула клаустрофобію, страх, що ніж знову вдарить її, бо вона опинилася в пастці. Звільнилася, виборсалася, ковтаючи повітря, голова виринула назовні.