Але чоловіка поблизу не було. Він ховався десь у темряві, щось робив на верстаку. Дженні оглянула себе. Весільна сукня зім’ята й жорстка. Кров з порізів розмазалася по тканині, додаючи нові плями до вже висохлих. Проте це вишукане вбрання, тонка робота, важкий грубий атлас із витонченими мереживними ліліями на ліфові. Якась наречена вдягала його колись, заціпеніло подумала вона. Найщасливіший день у її житті.
Почувся цокіт, наче заводили годинник. Усе ще прихований тінями, чоловік виставив біля лампи дерев’яну коробочку. Лише коли він підняв кришку, вона зрозуміла, що це таке. Музична скринька. У центрі на підставці — крихітна балерина. Дженні дивилася, як почала обертатися фігурка, тонкий передзвін хрипко рознісся в смердючому повітрі. Механізм був пошкоджений, але зламану мелодію можна було впізнати. «Clair de Lune»[15].
— Танцюй.
Дженні вивело з трансу:
— Що?
— Танцюй.
Наказ був настільки сюрреалістичним, що здавалося, пролунав чужою мовою. Лише коли здійнявся ніж, вона почала рухатися. Хиталася з ноги на ногу у п’яній, скутій пародії на танець. «Не плач, не дозволяй йому бачити, як ти плачеш», — казала вона собі. Але сльози нестримно текли по обличчю.
Вона відчувала присутність чоловіка, що спостерігав за нею, прихований тінями. А потім він рушив до сходів. Він зник на них, і Дженні припинила танцювати, завмерла розгублено. На мить подумала, що він піде, не замурувавши її дерев’яними дошками. Але через кілька секунд знову почулися кроки. Повільні й розмірені, набагато млявіші, ніж коли він підіймався. Було щось жахливо зловісне в цьому ретельному крокуванні. Він намагається налякати тебе, сказала вона собі. Це просто інша гра, як сукня.
Коли фігура матеріалізувалася біля підніжжя сходів, вона хутко відвела очі й знову зачовгала в такт музиці. Опустивши голову, почула, як він повільно рухається льохом. Почулося шкрябання дерева, стілець знову зарипів. Вона знала, що за нею стежать, рухи стали жорсткими, некоординованими під фізичним тиском його погляду. «Тобі це подобається?» — люто подумала вона, намагаючись розбурхати свій гнів. Єдиний спосіб подолати страх.
Музика сповільнювалась, рипіла дисонансами, кінчався завод. Стихла, почулося шарпання й спалах сірника. На мить тіні відсахнулися від його жовтого полум’я, і знову нахлинула темрява. Але Дженні встигла помітити обличчя над вогником.
І відразу зрозуміла.
Музика замовкла, вона не звернула уваги. Почула, як шкатулку знову завели, до неї долинув змішаний запах сірки й тютюнового диму. Пригнічена новим тягарем шоку і відчаю, вона продовжила своє перерване човгання, бо музика знов ожила.
24
Поліція відпустила Бена Андерса того ж дня. Маккензі зателефонував, щоб повідомити мені про це.
— Гадав, ви схочете про це знати, — сказав він. Голос у нього був втомлений і невиразний, наче інспектор більшу частину ночі провів на ногах. Мабуть, так і було.
Я сидів у кабінеті в амбулаторії, намагаючись утекти від порожнечі свого дому. Не пам’ятаю, що відчув, дізнавшись новину. Радість за Бена, так. Але було й несподіване розчарування. Я ніколи не вірив, що Бен — убивця, але десь мигтів сумнів. Або, можливо, річ у тім, що поки поліція допитувала підозрюваного, хто б це не був, лишалася невелика надія знайти Дженні. Тепер навіть вона зникла.
— Що сталося? — запитав я.
— Нічого особливого. Ми з’ясували, що він не міг бути біля її будинку того дня, коли вона зникла, от і все.
— Ви ж раніше думали інакше.
— Ми раніше не знали, — коротко відрізав він. — Він спочатку не хотів нам казати, де був. Тепер сказав. І це знімає питання.
— Не розумію, — промовив я. — Якщо в нього було алібі, чому він не сказав про це одразу?
— Можете самі його про це запитати, — інспектор був роздратований. — Якщо схоче, розповість. Щодо наших справ він чистий.
Я протер очі.
— То що ми наразі маємо?
— Продовжуємо розробляти наші версії, звісна річ. Ми досі чекаємо на результати аналізів з будинку, і…
15
«Місячне сяйво», фрагмент сюїти Клода Дебюссі. Назва частини є відсилкою до народної пісні, яка була традиційним супроводом сцен страждання закоханого П’єро у французькій пантомімі.