— У домі є склянка, якщо хочеш приєднатися.
— Ні, дякую.
— Я б тобі кави запропонував. Але мене, щиро кажучи, навіть копняком не підіймеш. — Він узяв цигарку, глянув на неї та придушив, загасивши. — Перша за чотири роки. Смакує мов гівно.
— Я стукав.
— Чув. Але подумав, що, мабуть, це знову довбана преса. Вже двох репортерів сьогодні мав. Якесь патякало в поліції їм підказало, — він криво посміхнувся. — Вони не вірили, що мені краще залишитися на самоті, зрештою, довелося натякнути.
— Це після того кров на доріжці?
— Еге ж, трохи проллялося, доки вони не зрозуміли моє «без коментарів», — він ретельно вимовляв слова, але п’яним голос не був. — Падлюки, — додав він, обличчя потемніло.
— Мабуть, не найкраща ідея зараз товкти пику репортерам.
— А хто казав, що я натовк? Просто вивів за межі своєї власності, от і все, — його обличчя захмарилося. — Слухай, так шкода Дженні, — він зітхнув. — Вибач. Холера, тут і близько не те, правда?
Я не готовий був приймати співчуття.
— Тебе коли відпустили?
— Години дві-три тому.
— Чому?
— Що «чому»?
— Чому відпустили?
Він втупився в мене поверх чарки:
— Бо я до цього ніякого стосунку не маю.
— То чого сидиш тут і напиваєшся?
— Тебе колись допитували через підозру в убивстві? — він хихотнув. — «Допитували» — це такий дурний жарт. Вони не питають, вони розповідають. «Ми знаємо, ти там був, твою машину бачили, куди ти її завіз, що з нею зробив?» Не смішно, скажу тобі. Навіть коли тебе відпускають, поводяться, наче велику ласку зробили, — він здійняв чарку в пародійному салюті. — А потім ти знову вільний. Тільки от знаєш, що люди дивитимуться на тебе й думатимуть: «Нема диму без вогню». А вони тобі й так ніколи не довіряли.
— Але ж ти до цього жодного стосунку не маєш.
Я бачив, як у нього стиснулися м’язи на щелепі, але коли він заговорив, голос був спокійним:
— Ні, жодного стосунку. І до того, що з іншими сталося, теж.
Я не збирався його допитувати, та зараз був тут і не міг опиратися. Він зітхнув та стенув плечима, скидаючи напруження.
— Помилочка вийшла. Хтось бовкнув поліції, що мою машину бачили біля Дженніного дому. Але не могли вони бачити.
— Якщо ти міг довести, що тебе там не було, чого одразу цього не зробив? Чому змусив їх думати, наче щось приховуєш?!
Він відсьорбнув віскі:
— Бо приховував. Тільки не те, що вони думали.
— Сподіваюся, це було важливе, — не міг я стримати злість у голосі. — Боже, Бене, поліція кілька годин на тебе змарнувала!
Він стиснув губи, але докір прийняв.
— Я з жінкою був. Ти її не знаєш. Вона живе… ну, не в селищі. Я був у неї.
Я здогадався про решту:
— Вона заміжня.
— Наразі так. Хоч просто зараз її чоловікові телефонує поліція, щоб перевірити, чи може його дружина підтвердити, що була зі мною в ліжку. Не думаю, що вона ще довго буде заміжня.
Я нічого не сказав.
— Та знаю я, що мав поліції одразу сказати, — вибухнув він. — Холера! Богом клянуся, хотів би я, щоб сказав. Я б собі зберіг кілька годин життя, не сидів би зараз тут із цією довбаною журбою, не бажав би, щоб усе було інакше. Але коли тебе витягають з дому та кидають до буцегарні, такі думки не одразу в голову приходять, розумієш? — він потер обличчя, дивлячись униз. — Бо комусь повилазило й хтось вирішив, що це, блін, моя машина.
— То не повилазило. То був Карл Бреннер.
Бен гостро поглянув на мене, в очах промайнула здогадка.
— Схоже, я старішаю, — сказав він за мить. — От холера, навіть не подумав про нього.
Ми поступово відходили від напруження й протистояння, починаючи розуміти стрес, який обидва пережили.
— Я до нього їздив. Він не зізнався. Але можу заприсягтися, що це він.
— Він не з тих, хто зізнається. Та дякую, що спробував.
— Я не тільки через тебе. Хотів, щоб поліція шукала Дженні, а не стовбичила в глухому куті.
— Принаймні чесно, — він поглянув на свою чарку й відставив її, не відпивши. — І що ще цей твій друг інспектор сказав?
— Що в тебе були стосунки з Саллі Палмер. І що тебе звинувачували в домаганні до жінки п’ятнадцять років тому.
Він кисло розсміявся:
— Все до тебе повертається, еге ж? Так, ми з Саллі певний час були разом. Невелика таємниця. Але на всіх перехрестях про це не кричали. Принаймні в такому селищі. Та нічого серйозного й не було. Ми залишилися друзями, от і все. А те інше… Скажімо, це була помилка юності. — Мабуть, він щось прочитав на моєму обличчі. — Поки ти не взяв дурного в голову: нікого я не домагався. Мені було вісімнадцять, і я почав зустрічатися з жінкою трохи за мене старшою. Заміжньою.