— Рівно стій.
Вона змусила себе скам’яніти. Ніж рухався її тілом, проколюючи кінчиком плоть. Щоразу з’являлася крапелька крові, темно-червона намистинка, яка набухала, перш ніж стекти по шкірі. Боліло, але очікування мордувало ще гірше. Вона відчувала, як прискорюється його дихання, відчувала збудження, що пашіло з нього, як жар. Він підсунувся ще ближче. Дженні мимоволі ахнула й відсахнулася, коли один з його черевиків опустився їй на пальці, й тоді розчахнувся шлюз паніки.
— Заберіться від мене! — закричала вона, кинувшись наосліп, забувши про мотузку навколо щиколотки. Та натяглася, смикнула ногу так, що Дженні важко впала.
Вона обернулася — він стояв над нею. Від погляду мороз пройшов поза шкірою. В цих очах не було нічого людського, нічого розумного.
— Я тобі казав стояти рівно, — жахливо спокійний голос. Він простяг руку й схопив її неприв’язану ногу. — Не пробуй більше тікати. Я не можу тобі цього дозволити.
— Ні! Ні, я не…
Він не слухав. Гладив ножем її ногу. Із захопленням торкнувся лезом великого пальця.
— Це поросятко на ринок пішло[16], — його голос був тихий, майже співочий. Він перейшов до наступного пальця. — Це поросятко удома було. Це поросятко печеню здобуло.
До третього, до четвертого.
— Це поросятко нічого не знайшло. А це поросятко…
Дженні зрозуміла, що станеться, за мить до того. Білий жар вирвався зі ступні, коли раптом різонув ніж. Вона кричала, намагаючись відірвати ногу. Він тримався за неї, дивлячись, як вона б’ється і бореться, а потім відпустив її, дозволивши впасти. Відрізаний мізинець лежав на землі, як закривавлений камінець.
— Це поросятко більш не пробуватиме тікати.
Коли він стояв над нею — лезо ножа затьмарене її кров’ю, — вона думала, що це вже кінець. Хотіла благати його, але якась упертість стримувала. Тепер вона принаймні цим пишалася. І знала, що це все одно нічого не дасть. Він би тільки отримав насолоду.
Тоді він залишив її, потягнув дошки на місце, щоб знову закрити її в темряві. Вона не уявляла, як довго це тривало. Години, хвилини, навіть дні. Палючий біль у стопі переріс у гарячу пульсацію — аж до кісток, а в горлі так пересохло, що здавалося, ніби в нього встромилися осколки скла. І як ніколи важко втриматися й не заснути. Вона знову спробувала щось зробити з мотузкою навколо щиколотки, але зусилля виявилося марним. У темряві вона не могла визначити, чи затуманився її зір, але знала, що вже почалася гіперглікемія, а рівень цукру в крові зараз небезпечно високий. І без інсуліну ставатиме гірше.
Якщо припустити, що вона проживе досить довго.
Дженні дивувалася, чому її не зґвалтували. Хіть і ненависть були очевидні, але чомусь нападу не сталося. Проте вона не тішила себе ілюзіями. Дівчина подумала про обличчя, яке побачила в проблиску сірника. У ньому для неї не було ні милості, ні надії. І Дженні цілковито усвідомлювала, що вона не перша жінка, яку привезли сюди. Порізи, сукня, танці — вони здавалися частиною якогось незрозумілого ритуалу.
Так чи інакше, вона знала, що не переживе його.
26
Я дістався будинку Бреннерів уже під вечір. Усе навколо було якимось нечітким і туманним, ледь помітний серпанок почав затягувати чисте блакитне небо. Я зупинився в кінці колії, дивився на ветхий дім. Він здавався ще занедбанішим, ніж я пам’ятав. Не помітно було жодних ознак життя. Я подивився ще хвилину чи дві, доки не зрозумів, що відкладаю те, заради чого прибув. Завівши лендровер, повільно в’їхав у нерівну колію.
Набравшись рішучості, найважче було зберегти терпіння. Кожен інстинкт у мені волав про те, що необхідно діяти негайно, негайно дістатися до цього дому. Але я знав, що шанс на успіх залежить від того, чи вдома Бреннер. Бен запропонував почекати вечора, коли він піде до «Ягняти» або вирушить на полювання. «Він браконьєр. У нього справи або рано-вранці, або пізно ввечері. Тому він спав, коли ти прийшов уперше. Він, мабуть, до світанку свої пастки розставляв».
16
Посилання на дитячий віршик «П’ять поросят», який промовляють, коли бавляться з дитиною й рахують її пальчики. Останнє поросятко плаче, бо залишилося саменьке.