Але я не міг витримати такого довгого чекання. Кожна наступна година зменшувала шанси знайти Дженні живою. Зрештою я вигадав рішення, до смішного очевидне: просто зателефонував до будинку Бреннерів і, не назвавшись, запитав, чи вдома Карл. Уперше відповіла його мати. Вона попросила зачекати й пішла по нього, я поклав слухавку.
— А що, як їхній телефон зберігає номери й він тобі перетелефонує? — запитав Бен.
— Не має значення. Можу сказати, що хотів з ним поговорити. Не думаю, що він на це погодиться.
Але Бреннер не передзвонив. Я трохи почекав і зателефонував знову. Цього разу відповів Скотт. «Ні, Карл вийшов», — сказав він мені. Він не знав, коли той повернеться. Я подякував йому й розірвав зв’язок.
— Побажай мені успіху, — попросив я Бена і піднявся йти.
Він теж хотів зі мною, але я відмовився. Хоч як мені подобалася його компанія, вона могла призвести тільки до неприємностей. Він і Бреннери — надто нестабільна комбінація і в кращі часи, не кажучи вже про те, що Бен заковтнув пів пляшки віскі. Моя мета вимагала переконання, а не конфронтації.
Я думав сказати Маккензі, що збираюся робити, але одразу відкинув цю думку. Наразі в мене не було міцнішого обґрунтування своєї підозри, ніж під час нашої попередньої розмови. А Маккензі вже дав зрозуміти, що не радий моєму втручанню. Без доказів він нічого робити не збирався.
Ось чому я вирушив до будинку Бреннерів. Але почувався вже не так упевнено. Моя переконаність зникла, коли я припаркувався перед домом. З-за рогу, гавкаючи на звук машини, вискочив той самий пес, але цього разу він був сміливішим. Можливо, тому що я був один, собака не відступав, як раніше. Великий настовбурчений дворняга з надірваним вухом загородив мені шлях до будинку. Я дістав з машини аптечку й тримав напоготові на випадок нападу. Пес не замовк, навіть коли я підійшов до нього. Я зупинився, але він і далі гарчав.
— Джеде!
Пес кинув на мене останній застережливий погляд та побіг до дверей, у яких з’явилася місіс Бреннер. На вузькому обличчі — ворожий погляд.
— Чого ви хочете?
Легенда в мене була напоготові.
— Треба ще раз глянути на Скоттову ногу.
Вона придивилася до мене з підозрою. Чи, може, мені на нервах так здалося.
— Ви ж осьо дивилися.
— У мене тоді не було потрібних інструментів. Хочу пересвідчитися, що там точно нема інфекції. Але якщо ви не хочете, щоб я цим займався…
Я вдав, ніби повертаюся до машини. Вона зітхнула:
— Та ні, вже краще заходьте.
Намагаючись не виказати, наскільки мені полегшало і як я нервувався, я пройшов за нею. Скотт сидів у вітальні, розвалившись перед телевізором на обдертому дивані. Поранена нога витягнута на подушках.
— Тут до тебе знову лікар, — повідомила йому мати, коли ми ввійшли.
Він відштовхнувся й випростався, вочевидь здивований. А ще чомусь із винуватим виглядом, подумав я. Проте це знову могла бути моя уява.
— Карла немає ще, — сказав він.
— Усе гаразд. Я був поблизу й подумав, що варто ще раз глянути на вашу ногу. Спеціально взяв антибактеріальний бинт, — я намагався говорити спокійно й розслаблено, але голос лунав страшенно фальшиво як на мої вуха.
— Це ви Карлові дзвонили? — запитала мати, не приховуючи ворожості.
— Так, перервало щось. Я з мобільного.
— А від нього чого хочете?
— Вибачитися хотів. — Брехати, виявляється, так легко. Я пройшов і всівся на низький стілець біля Скотта. — Але зараз мене більше ваша нога цікавить. Ви не проти, якщо я її ще раз подивлюся?
Він поглянув на матір, стенув плечима:
— Та ні.
Я почав розмотувати бинт. Мати стояла у дверях, спостерігала.
— Вас не обтяжить, якщо я попрошу чаю? — запитав я, не відводячи погляду від ноги.
Якусь мить я думав, що вона відмовить. Та місіс Бреннер роздратовано зітхнула й пішла на кухню. Тепер чутно було лише булькотіння телевізора та шурхіт бинта. У горлі в мене пересохло. Я ризикнув глянути на Скотта. Він трохи стурбовано спостерігав за моїми діями.
— Розкажіть-но мені ще раз, як усе сталося, — попросив я.
— У пастку вступив.
— Де саме, ви кажете, вона була?
Він втупився в коліна.
— Не пам’ятаю вже.
Я змотав пов’язку й бинт. Знову ці жахливі шви.
— Вам пощастило, що ногу не втратили. Якщо потрапить інфекція, ще все може бути.
Небезпека минула, але я хотів його трішки розворушити.
— Я не винуватий, — похмуро буркнув він, — я ж не навмисно туди вступив.
— Може, й так. Але якщо пошкоджено нерв, кульгатимете решту життя. Слід було одразу ногу спеціалісту показати, — я поглянув на нього. — Чи це Карл не хотів, щоб ви поїхали?