Я відвернувся, вдаючи заклопотаність його ногою.
— То в нього й зараз щось десь є?
— Еге ж. Йому нема куди товар складати. Дейл не хотів ризикувати, перевозити все це, коли копи повсюди нишпорять.
— А Карл так туди зараз і ходить?
— Щодня. Йому треба, щоб вони живі були, доки продасть, — Скотт стенув плечима. — Не знаю, скільки він ще з цим клопотатиметься. Вони досі й половину збути не змогли.
Це була спроба діяти нормально. Я стримав голос, щоб він лунав максимально буденно:
— То ви прикрили Карла від поліції?
Скотт розгубився:
— Що?
У мене руки тремтіли, поки я закінчував перев’язку.
— Коли вони питали про зниклих жінок. Він не міг дати їм алібі, бо був у своїх браконьєрських справах? Так?
Скотт уже всміхався.
— Ну так. Ми просто сказали, що він весь час сидів удома, — усмішка зів’яла. — Тільки ви йому не скажете, що я вам розповів, га?
— Ні, — запевнив я, — не скажу.
Я вже наговорив йому забагато. Згадав, що сказав Бреннеру раніше: «Він три дні тримає їх живими, перш ніж убити». Тепер він знав, що поліції відомий його розклад. Через мене Дженні може втратити навіть такий мізерний шанс вижити.
Боже, що я зробив?
Я підвівся, намагаючись зібрати речі, коли з горням чаю повернулася мати Скотта.
— Вибачте, мушу йти.
Губи в неї незадоволено скривилися.
— Я гадала, ви чаю хотіли?
— Вибачте.
Я вже поспішав з кімнати. Скотт дивився на мене невпевнено, ніби почав шкодувати про сказане. Насамперед я відчайдушно прагнув забратися геть, адже боявся, що раптом нізвідки вигулькне Бреннер і спробує мене зупинити. Я кинув аптечку в лендровер і швидко ввімкнув запалювання, усвідомлюючи, що місіс Бреннер дивиться на мене з дверей, поки машина підстрибує ґрунтівкою. Я потягся до телефона, як тільки зник з поля її зору. Спробував набрати Маккензі, та сигнал коливався, зникав і зрештою зовсім помер.
— Ну ж бо!
Я вирвався на дорогу й повернув до старого вітряка, молячись, щоб знову з’явився сигнал. Щойно це сталося, я повторно набрав номер Маккензі. Відповіла служба голосової пошти. Холера!
— Родина Карла Бреннера набрехала про його алібі, — заявив я без передмови. — Він був…
Маккезі одразу взяв слухавку.
— Тільки не кажіть, що ви до нього їздили.
— Не до Бреннера, до брата, але…
— Я ж вам сказав триматися осторонь!
— Але послухайте! — я вже кричав. — Бреннер ставить пастки на птахів і тварин, ловить їх на продаж разом з кузеном. Звати Дейл Бреннер, колишній військовий. Вони тримають їх у розваленому вітряку, десь за милю на південь від селища. Де Скотт Бреннер вступив у пастку.
— Чекайте, — тепер я заволодів його увагою, він був у справі. Я почув віддалені приглушені голоси. — Ок, я знаю, про що ви. Але там перевіряли, там нічого немає.
— Вони їх перевезли, коли ви поблизу шукали Лін Меткалф, потім знову все туди звезли. Саме там поранився брат Бреннера. Бреннер так не хотів залучати поліцію, що навіть до лікарні його не повіз.
— Він браконьєр, ми це й так знаємо, — вперся Маккензі.
— Ви не знаєте, що його родина набрехала, щоб його захистити. У вас є мисливець і колишній військовий, які ставлять пастки на тварин і тримають їх у закинутій будівлі, і, зрештою, в одного з них немає алібі. Мені це по складах вам повторити?
Він вилаявся — тобто можна було не повторювати.
— Де ви зараз?
— Щойно виїхав від Бреннерів, — я не сказав йому, що прямую до старого вітряка.
— Де він?
— Гадки не маю.
— Ок. Слухайте. Я зараз у мобільному штабі. Приїздіть сюди якнайшвидше.
Я їхав геть у протилежному напрямку.
— Для чого? Я ж сказав вам усе, що потрібно знати.
— Я волів би почути більше деталей. Не хочу, щоб люди пішли непідготовленими, розумієте?
Я не відповів. Їхав, притискаючи вухом телефон, дорога шурхотіла під колесами, щосекунди наближаючи мене до того місця, де, я був певний, тримали Дженні.
— Чуєте мене, докторе Гантер?
У голосі Маккензі задзвеніла криця. Я зняв ногу з акселератора. Це була одна з найважчих речей, які мені доводилося робити в житті.
— Чую, — прошепотів я.
Розвернувся і поїхав назад.
Небо набуло нездорового блиску. Над сонцем утворився тонкий прошарок хмар, що надало світлу жовтизни. Уперше за кілька тижнів вітер ніс натяк на щось інше, ніж перегріте повітря. Десь неподалік нависла загроза дощу, але наразі підвищена вологість лише посилила спеку. Навіть з опущеними вікнами я спітнів, коли дійшов до поліційного трейлера, який слугував мобільним штабом. Навколо нього руху було більше, ніж зазвичай. Коли я увійшов, Маккензі разом з групою поліціянтів у цивільному й уніформі стояв за столом, розглядаючи карту. Поліціянти в уніформі були в бронежилетах. Помітивши мене, інспектор рушив назустріч. Вираз його обличчя приємним було не назвати.