— Не вдаватиму, що мене тішить те, що ви зробили, — агресивно випнув він щелепу. — Ціную допомогу, яку ви надавали раніше, але це розслідування поліції. Не можна, щоб цивільні наламали тут дров.
— Я вам намагався сказати про Бреннера, а ви не чули. Що я мав робити?
Видно було, що він рветься сперечатися, але стримується.
— З вами хоче говорити суперінтендант.
Він підвів мене до групи офіцерів за столом, представив. Високий худорлявий чоловік із безглуздим командним виглядом простягнув руку:
— Детектив-суперінтендант Раян. Я так розумію, у вас є нова інформація, докторе Гантер?
Я переповів те, що сказав мені Скотт Бреннер, намагаючись дотримуватися голих фактів. Коли закінчив, Раян повернувся до Маккензі:
— Я правильно зрозумів, що ви знаєте Карла Бреннера?
— Його вже допитували, так. Пасує до профілю, але зміг пояснити, де був обидва рази, коли зникли Лін Меткалф і Дженні Геммонд. Його підтримує родина.
— Є ще одне, — перебив я. Серце калатало боляче, але вони мали знати. — Учора я сказав Бреннеру, що ви знаєте, що жертв тримають живими.
— Боже, — видихнув Маккензі.
— Я хотів, аби він зрозумів, що це не просто суперечка між ним і Беном Андерсом.
Спроба виправдання навіть мені здалася неадекватною. Поліціянти дивилися на мене з сумішшю огиди та ворожості. Раян коротко кивнув.
— Дякую, що зайшли, докторе Гантер, — холодно сказав він. — А зараз перепрошую. У нас багато роботи.
Він уже відвертався. Маккензі відтягнув мене. Він стримувався, доки ми не вийшли на вулицю.
— Якого дідька ви розляпали про це Бреннеру?
— Бо я знав, що ви допитуєте не того! І повірте, ніщо з того, що ви скажете, не змусить мене шкодувати про це більше, ніж я вже шкодую.
Гнів трохи відпустив його, коли він побачив, що я кажу правду.
— Без різниці, мабуть, — сказав він. — Доки брат не прохопиться, той не знатиме, що він підозрюваний.
Мені від цього краще не стало.
— Ви зараз обшукаєте вітряк?
— Коли будемо готові. Ми не можемо атакувати без підготовки в ситуації наявності потенційного заручника.
— Там же тільки Бреннер з кузеном!
— Обидва можуть бути озброєні, з військовим вишколом. Не можна запускати рейд, не спланувавши його, — він зітхнув. — Слухайте, я розумію, як вам важко. Але ми знаємо, що робимо, гаразд? Довіряйте мені.
— Я хочу піти з вами.
Обличчя Маккензі затверділо.
— Без шансів.
— Буду позаду, біля машин. Не плутатимусь під ногами.
— Забудьте про це.
— У неї діабет, Бога ради! — До нас обернулися, коли я підвищив голос. Я силою змусив себе говорити тихіше. — Я лікар. Їй одразу буде треба інсулін. Вона може бути поранена чи в комі.
— Біля нас будуть швидка допомога й парамедики.
Я спробував ще раз:
— Мені треба бути там. Будь ласка!
Але він уже йшов назад до трейлера.
Майже в останній момент інспектор повернувся до мене:
— Навіть не думайте йти туди сам, докторе Гантер. Заради порятунку вашої дівчини нам не можна допускати зайвих втручань.
Він цього не сказав, але ми обоє подумали: «Ви й так достатньо вже нашкодили».
— Гаразд.
— Даєте слово?
Я глибоко вдихнув:
— Так.
Обличчя в нього пом’якшало.
— Просто спробуйте зберігати спокій. Я зателефоную, щойно з’являться новини.
Він повернувся до трейлера, залишивши мене стояти на місці.
27
Якось улітку, коли Дженні було десять, батьки поїхали з нею до Корнволлу. Вони розташувалися в місцині поблизу Пензанса[17], і в останній день відпустки батько прокатав їх уздовж узбережжя до невеликої бухти. Якщо та бухточка й мала назву, Дженні її не знала: навкруги був лише пісок, дрібний і білий, і скелі за спиною — повні пташиних гнізд. Сонце припікало, але море було на диво прохолодним. Дженні бавилася на мілководді й на пляжі, потім лежала на сонці та читала новеньку книжку. То були «Хроніки Нарнії» К. С. Льюїса — вона почувалася дуже дорослою, бо читала книжку на канікулах.
Вони провели там цілий день. У бухті відпочивало ще кілька сімей, але одна за одною всі пішли й залишилися тільки Дженні з батьками. Сонце повільно сідало в море, відкидаючи дедалі довші тіні. Не бажаючи, щоб цей день закінчувався, Дженні чекала, що мама чи тато нарешті потягнеться й оголосить: час йти. Але ніхто такого не робив. Вечір тривав, але батьки, схоже, так само не хотіли завершувати відпустку, як і Дженні.