Натхнення прийшло зненацька — пояснювала Карла Вілмі.
— Як добре, що ти себе контролюєш. Могла б занапастити все.
— Непал?
— Так. Тому що одного дня я стану старою, товстою, з ревнивим чоловіком, дітьми, які не дають мені дбати про себе, роботою в конторі, повторюючи щоденно ті самі речі, і зрештою звикну до цього, до рутини, до комфорту, до місця, де мешкаю. Я завжди можу повернутися до Роттердама. Завжди можу порадіти дивовижній допомозі з безробіття або соціального страхування, які дають наші політики. Завжди можу стати президентом «Shell», або «Phillips», або «United Fruit», тому що я голландка, а вони довіряють лише землякам. Але поїхати до Непалу — зараз або ніколи: я вже старію.
— У 23 роки?
— Роки минають швидше, ніж ти думаєш, Вілмо, і я раджу тобі зробити те саме. Ризикни зараз, коли ще маєш здоров’я й відвагу. Ми обидві згодні, що Амстердам — це місце нудне-нуднюче, але вважаємо так, бо звикли до нього. Сьогодні, коли я побачила цього бразильця і його сяючі очі, збагнула, що нудна сама. Я не помічала вже красу свободи, тому що звикла до цього.
Вона подивилася вбік і побачила Пауло із заплющеними очима, заслуханого в «Stand by Me»[32], і продовжила:
— Отже, мені треба знов відкрити красу — не більше. Розуміти, що, хоча одного дня й повернуся, ще є багато речей, яких я не бачила й не зазнала. Куди піде моє серце, якщо я не відаю ще багатьох шляхів? Якою буде моя наступна мета, коли я ще не вирушила звідси, як мала б? На які пагорби я здіймуся, якщо не бачу жодного мотуза для страховки? Я приїхала з Роттердама до Амстердама з цією метою, спробувала спонукати кількох чоловіків вирушити в уявні дороги, сісти на кораблі, що ніколи не прибувають у порти, здійнятися до неба без меж, та всі відмовилися: вони лякалися мене або невідомої мети. Та сьогодні я зустріла цього бразильця. Не зважаючи на мою думку, він рушив вулицею, співаючи «Харе Крішна» й танцюючи. Я бажала зробити те саме, та моє побоювання показати себе сильною жінкою мене зупинило. Тепер я більше не вагатимусь.
Вілма й далі не надто розуміла, чому Непал і як він допоміг Карлі.
— Коли ти підійшла й згадала про Непал, я передчула, що це таки здійсненна річ. Бо в ту ж хвилю помітила, що він виказав не просто здивування, а острах. Певно, богиня надихнула мене сказати це. Мені не так тоскно, як уранці, як цілий тиждень, коли я навіть сумнівалася, чи буду спроможна втілити в життя цю мету.
— Ти давно маєш цю мрію?
— Ні. Вона почалася з вирізки з однієї альтернативної газети. Відтоді це не виходить у мене з голови.
Вілма збиралася запитати, чи вона викурила багато гашишу протягом дня, та якраз підійшов Пауло.
— Ходімо потанцюємо? — спитав він.
Вона взяла його за руку, і вони спустилися разом до центрального нефа церкви. Вілма застигла, не знаючи, що робити їй, та це було ненадовго: щойно її побачили одну, хтось уже підходив та зав’язував розмову — тут усі балакали з усіма.
оли вони вийшли в легенький дощ і тишу, у їхніх вухах гуло від музики. Треба було кричати одне до одного.
— Ти будеш тут завтра?
— Буду на тому ж місці, де ти мене знайшов уперше. Потім мені треба йти туди, де продають автобусні квитки до Непалу.
Знову Непал? Автобусні квитки?
— Можеш поїхати зі мною, якщо хочеш, — сказала вона, ніби роблячи йому велику ласку. — Але я хотіла б повести тебе на якусь прогулянку поза Амстердамом. Ти вже бачив вітряки?
Вона сама засміялася зі свого запитання — отакою решта світу уявляла собі її країну: сабо, вітряки, корови, вітрини з проститутками.
— Зустрінемося на звичайному місці, — відповів Пауло, напівтужливо й напівзадоволено, тому що вона — цей взірець краси, з квітами у волоссі, у довгій спідниці, корсеті, вишитому дзеркальцями, дбайливо зачесаним волоссям, ароматом пачулі, сама досконалість — хотіла знову з ним зустрітися. — Буду тут десь о першій годині. Маю поспати трохи. Але ж ми збиралися сходити до якогось Дому висхідного сонця?
— Я сказала, що покажу один. А не те, що піду з тобою.
Вони пройшли менше двохсот метрів до якогось завулка, де були двері без жодного напису й не чулося ніякої музики.
— Наприклад, тут. Хотіла б дати тобі два напучення. — Вона подумала спочатку про слово «порада», та це був би найпомилковіший у світі вибір. — Нічого звідти не винось: поліція, якої ми не бачимо, спостерігає з одного із цих вікон, хто відвідує заклад. І, як правило, обшукує тих, хто виходить. І той, хто виходить звідти з якоюсь річчю, потрапляє прямісінько до в’язниці.
Пауло згідно кивнув і спитав, яким же є друге напучування.
— Не пробуй.
Сказавши це, поклала йому поцілунок на губи — невинний цілунок, який обіцяв багато, але не давав нічого, — повернулась і попрямувала до свого готелю. Пауло лишився там сам, питаючи себе, чи повинен був увійти, чи ні. Мабуть, було краще повернутися до свого нічлігу й почати припасовувати на куртку металеву аплікацію у формі зірки, яку купив цього вечора.
Однак цікавість була сильнішою, і він рушив до дверей.
узький коридор із низькою стелею погано освітлювався. У кінці голомозий чоловік з написаним на обличчі досвідом у поліції поглянув на нього згори вниз — славнозвісний «фейс-контроль», коли оцінюють наміри, рівень нервозності, фінансовий стан та професію людини. Він запитав, чи в Пауло є гроші, аби тратити. Так, але він не збирається, як на митниці, показувати кількість. Чоловік повагався хвильку, але дозволив пройти: певно, турист, туристів таке не цікавить.
Кілька людей лежали на матрацах, розкиданих по підлозі, інші притулилися до стін, пофарбованих у червоне. Чому він тут? Щоб задовольнити хворобливу цікавість?
Ніхто не розмовляв і не слухав музику. Уся його хвороблива цікавість задовольнялася лише блиском — або браком блиску — в очах усіх довкола. Він спробував заговорити з хлопцем свого віку, зі в’ялою шкірою і якимись слідами на лиці й на голому торсі, ніби його покусала якась комаха, і він чухався до роз’ятрення й почервоніння.
Зайшов інший чоловік, який здавався на десять років старшим, ніж більшість юнаків на вулиці, та, мабуть, був того ж віку. Він здавався — принаймні в той момент — єдиним при тямі. Невдовзі він буде вже в іншому світі, і Пауло підійшов до нього в надії довідатися трохи більше, ніж просто одна фраза для книжки, яку збирався написати в майбутньому, — він мріяв стати письменником і вже заплатив надто високу ціну за це: госпіталізації до психіатричних клінік, ув’язнення й тортури, утрата юнацького кохання, бо тій дівчині мати заборонила навіть наближатися до нього, зневага однокласників, коли ті побачили, що він став одягатись інакше.
І як реванш — загальні заздрощі, коли він закрутив роман із красивою й багатою жінкою та почав мандрувати світом.
Та чому він думав про себе посеред такого занепаду? Тому що мав поговорити з кимось отут. Він сів поряд із підстаркуватим молодиком, який щойно зайшов. Побачив, що в того із собою ложка з вигнутою ручкою й шприц, явно вживаний уже багато разів.
— Я хотів би...
Підстаркуватий молодик піднявся й пересів до іншого кута, але Пауло дістав із сумки щось із три-чотири долари в еквіваленті й поклав їх поряд із ложкою на підлогу. Чоловік із подивом витріщився на нього.
— Ви поліцейський?
— Ні, я не з поліції, навіть не голландець, я хотів лише...
— Ви журналіст?
— Ні. Я письменник. Саме тому я тут.
— І які книжки пишете?
— Поки жодної. Спочатку маю дослідити.
Той глянув на гроші й знову на Пауло, сумніваючись, що такий молодий уже щось пише — хіба для газет, які були частиною «Невидимої пошти». Він потягся за грошима, та Пауло його зупинив.
— Лише п’ять хвилин розмови. Тільки п’ять хвилин.
Підстаркуватий молодик погодився — ніхто ніколи не заплатив йому ні цента за його час відтоді, як він покинув перспективну посаду в одному великому міжнародному банку, спробувавши вперше «поцілунок голки».
32
«Стій поруч зі мною»