Пауло почув, що автобус сигналить про від’їзд, узяв Карлу за руку й попросив зараз же повернутися до міста. За два дні ні він, ні інші туристи не подужають згадати, для чого служив той вітряк. Він подорожував не для того, щоб навчитися таких речей.
На зворотнім шляху, на одній із зупинок, зайшла жінка, наділа пов’язку «Контролер» і почала питати у всіх квитки. Коли надійшла черга Пауло, Карла задивилася кудись убік.
— У мене немає, — відповів він. — Я гадав, що це безплатно.
Певно, контролерка вже чула такі вибачення тисячу разів, бо у своїй відповіді, майже завченій, сказала, що Голландія, поза всяким сумнівом, дуже щедра, але тільки люди з дуже низьким інтелектуальним рівнем можуть думати, що тут і безплатний транспорт.
— Ви вже бачили таке десь у світі?
Ясно, що ні, але так само не бачив і... — він відчув, як Карла нишком тицьнула його в бік, і вирішив, що далі — без аргументів. Заплатив двадцятикратну вартість квитка, ще й був змушений витримати погляди інших пасажирів — усі кальвіністи, поважні шанувальники порядку й усі без звички вчащати на Дам та прилеглі квартали.
Коли вони вийшли з автобуса, Пауло почувся незатишно: чи не намагається нав’язати свою волю ця дівчина, завжди така ґречна, але націлена за всяку ціну досягти свого? Чи тепер не час сказати «прощавай» і дати їй іти своєю дорогою? Вони заледве познайомились і вже провели більше 24 годин разом, один при одному, ніби так і мало бути.
Карла ніби прочитала його думки, тому що запросила піти з нею в агенцію, де вона збирається купити собі квиток до Непалу.
Прямо з автобуса!
Це була найбільш несамовита річ, яку він міг собі уявити.
Так звана агенція була насправді мізерним кабінетом, з єдиним працівником — він представився як Ларс Якось-Там-Іще, одне з цих прізвищ, які не до запам’ятовування.
Карла спитала, коли вирушає найближчий Magic Bus[35](саме так він називався).
— Завтра. У нас лишилося тільки два місця, які напевно куплять. Якщо ж ні, дорогою хто-небудь зупинить і приєднається.
Добре, принаймні у неї не буде часу підготуватися...
— А чи безпечно жінці їхати самій?
— Сумніваюся, що ви будете самі довше, ніж 24 години. Набагато раніше, ніж прибудете в Катманду, ви вже закохаєте в себе всіх пасажирів чоловічої статі. Ви й інші жінки, що подорожують самі.
Найкумедніше, що Карла НІКОЛИ не думала про таку можливість. Вона втратила купу часу, шукаючи пару з-поміж зграї боягузливих хлопців, здатних пізнавати лише те, що вже знали, — для них навіть Латинська Америка вже мала бути небезпекою. Їм подобалося почуватися вільними, хоча насправді всі вони трималися за мамину спідницю. Вона зрозуміла, що Пауло намагався приховати своє хвилювання, і це її втішило.
— Я хочу купити квиток туди. Потім подумаю про зворотний.
— До Катманду?
Адже оцей Magic Bus робив кілька зупинок, збираючи чи висаджуючи пасажирів: Мюнхен, Афіни, Стамбул, Белград, Тегеран або Багдад (залежно від шляху, який був відкритий).
— До Катманду.
— Вам не цікаво подивитись Індію?
Пауло побачив, що Ларс і Карла фліртують. Ну і? Вона не була його коханою — просто недавньою знайомою, дівчиною милою, але сторонньою.
— Скільки коштує квиток до Катманду?
— Сімдесят американських доларів.
СІМДЕСЯТ ДОЛАРІВ, щоб доїхати на інший край світу?
Що ж це за автобус такий? Він не міг повірити почутому.
Карла дістала гроші з-за пояса й простягла «агентові з подорожей». Отой Ларс заповнив квитанцію ресторанного типу, без особливих деталей, окрім імені, номера паспорта й пункту призначення. Тут же наставив печаток, що не означали нічого, геть нічого, але надавали значущості квитку. Простяг його Карлі разом з мапою маршруту.
— Гроші не повертаються в разі закритих кордонів, природних катастроф, збройних конфліктів дорогою й подібних речей.
Вона прекрасно розуміла.
— Коли вирушає найближчий Magis Bus? — запитав Пауло, виходячи зі своєї мовчанки та поганого настрою.
— Коли як. Ми не є регулярною транспортною лінією, як самі розумієте.
Тон Ларса був злегка ворожим — так говорять до ідіотів.
— Я це знаю, але ви не відповіли на моє запитання.
— У принципі, якщо все буде добре з Magic Bus-ом Кортеса, він має прибути сюди за два тижні, відпочити й вирушити в нову подорож до кінця місяця. Але я нічого не можу гарантувати: Кортес, як і інші наші водії...
Він вимовив «наші» так, ніби це стосувалося якоїсь великої компанії, хоча сам щойно це заперечив.
— ...ненавидять їздити завжди по тому самому маршруту, вони — власники автобусів, і Кортес може обрати маршрут на Марракеш, наприклад. Або на Кабул. Він постійно мені про це говорить.
Карла попрощалася, метнувши смертоносний погляд на шведа.
— Якби я не був настільки зайнятий, то запропонував би себе водієм для вас, — сказав Ларс, відповідаючи на німе прощання Карли. — Так ми могли б краще познайомитися.
Супутник дівчини для нього не існував.
— Ще буде можливість. Коли повернуся, можемо піти випити кави й поговорити.
І в цей момент Ларс, облишивши свій зверхній тон господаря світу, сказав дещо ніким не очікуване.
— Хто їде туди, зазвичай не повертається — принаймні протягом найближчих двох або трьох років. Саме так кажуть водії.
Викрадення? Напади?
Нічого подібного. Катманду називають «Xangri-la», райська долина. Після того як ви призвичаєтеся до високогір’я, знайдете там усе, що треба в житті, навряд чи матимете бажання повернутися, аби знову жити в місті.
Разом із квитком він також дав іншу мапу з позначеними зупинками.
— Завтра об одинадцятій. Без запізнення. Хто не з’явиться о цій годині, не буде допущений на посадку.
— А чи не рано?
— У вас буде купа часу виспатися в автобусі.
арла, як людина наполеглива та впевнена, вирішила напередодні, під час зустрічі на Дамі та подальших прогулянок, що Пауло необхідно було їхати з нею. Їй подобалася його компанія, проте вони провели разом лише трохи більше 24 годин. Тож їй тепер навіть приємно було зрозуміти, що вона ніколи ним не захопиться, тому що вже починала відчувати щось особливе до бразильця, і треба було це швидко скінчити: вважала, що не існувало нічого кращого, ніж пожити з кимось разом, аби чари розвіялися менш як за тиждень.
Якби ж це тривало, залишити в Амстердамі чоловіка, котрого вважала ідеальним, означало б зіпсувати поїздку постійними згадками про нього. І, якби й далі в її думках ріс образ ідеального чоловіка, вона б повернулася з півдороги, вони б одружилися — що зовсім не було в її планах на перевтілення, — бо інакше він би вирушив у той далекий край, екзотичний, повний індіанців і з кобрами на вулицях великих міст (хоча вважала, що оця друга частина, певно, була легендою, однією з численних, що розповідали про його країну).
Тому для неї Пауло просто був певною людиною в певний час. Вона не мала жодного наміру перетворити свою подорож до Непалу на кошмар — увесь час відмовлятися від пропозицій інших. Вона збиралася їхати, бо це справді була найнесамовитіша річ поза її межами — а вона була вихована майже без обмежень.
Вона ніколи б не пішла по вулицях за крішнаїтами, ніколи б не дозволила себе захопити купою індійських ґуру, яких би зустріла і які єдине, чого вміли навчити, — це «звільнити свідомість». Ніби звільнена свідомість, повністю звільнена, наближає когось до Бога. Після своїх перших — невдалих — спроб у цьому плані тепер єдиним уважала прямий контакт із Божеством, якого вона боялася і якому поклонялася водночас. Усе, що її цікавило, — самота й краса, прямий контакт із Богом і, насамперед, добряча відстань від світу, який надто добре знала і який більше її не цікавив.
Чи не була вона замолодою, щоб діяти так, мати цей тип мислення? Карла завжди могла змінити ідею в майбутньому, але, як вони погодилися з Вілмою в кофі-шопі, рай — як його уявляють собі на Заході — був незначний, нудний і плаский.