Пауло й Карла сіли на вулиці в одному кафе, де подавали тільки бісквіти й каву — і нічого з усіх тих продуктів, що можна знайти в кофі-шопах. Обоє повернули обличчя до сонця — один сонячний день після дощу, — свідомі того, що це блаженство мало зникнути з години на годину. Вони не обмінялися й словом після того, як вийшли з «агентства подорожей», маленького кабінету, який до того ж подивував Карлу: вона сподівалася натрапити на щось професійніше.
— Отже...
— ...отже, це, можливо, останній день, який ми проводимо разом. Ти їдеш на схід, а я — на захід...
— На майдані Пікаділлі ти побачиш копію того, що й тут, з єдиною різницею — центр площі. Безперечно, статуя Меркурія набагато красивіша, ніж фалічний символ Даму.
Карла не знала, але після розмови в «агентстві» він почав відчувати безмежне бажання супроводжувати її. Сказати краще: пізнати місця, куди можна з’їздити лише раз у житті — і все це за якісь сімдесят доларів. Він відкидав думку, що починає закохуватися в дівчину поряд просто тому, що це ще не була справжня думка, заледве ймовірність: він ніколи не захоплювався кимось, хто не мав бажання відповісти на його кохання.
Пауло почав вивчати карту: вони перевалили б через Альпи, проїхали б принаймні дві комуністичні країни, прибули б у перший мусульманський край у його житті, про котрий стільки читав у зв’язку з дервішами, котрі крутилися, і танцювали, і зустрічалися з духами, що аж сходив на виставу однієї групи, яка перебувала в Бразилії й виступала в найменшому театрі міста. Усе, що тривалий час було лише інформацією з книжок, могло тепер перетворитися на дійсність.
За сімдесят доларів. У компанії людей з таким же духом пригод.
Так, майдан Пікаділлі був лише круглою площею з людьми в барвистих одежах, що порозсідалися довкруж, де поліція ніколи не застосовувала зброю, пивні закривалися об одинадцятій ночі й звідки вирушали якісь екскурсії до історичних пам’яток або чогось іще в тому ж дусі.
Кількома хвилинами тому він уже змінив думку: пригода набагато цікавіша за площу. Стародавні казали, що зміни постійні й безперестанні, бо життя минає швидко. Якби речі не змінювалися, не було б Усесвіту.
Чи міг він, отже, так швидко змінити думку?
Багато почуттів рухають людським серцем, коли воно зважується присвятити себе духовному шляху. Це може бути гідна спонука, як-от віра, любов до ближнього або милосердя. Або ж просто примха чи страх самотності, цікавість чи бажання бути коханим.
Ніщо з цього не важливе. Справжній духовний шлях сильніший від спонук, що привели нас на нього. Небагатьом випадає на нього ступити з любов’ю, дисципліною й гідністю. Настає мить, коли ми дивимося назад, пригадуємо початок нашої дороги й починаємо сміятися самі з себе. Ми були здатні рости, однак наші ноги пройшли дорогу з причин, які здавалися нам важливими, а насправді були геть мізерними. Ми спроможні поміняти напрямок у ту мить, коли це ставало дуже важливим.
Любов Господа сильніша за причини, що привели нас до Нього. Пауло вірив у це з усією силою душі. Могутність Господа перебуває з нами щомиті, і треба відваги, щоб дозволити їй проявитися в думках, почуттях, подиху, — необхідна мужність, аби змінити думку, коли починаємо розуміти, що ми — просто інструменти Його волі, і саме Його волі маємо коритися.
— Я так відчуваю, що ти хочеш, аби я сказав «так», бо вчора в «Парадізо» поставила пастку.
— Ти ненормальний.
— Завжди.
Так, вона дуже хотіла, щоб він поїхав з нею, але, як кожна жінка, що знає спосіб мислення чоловіків, не могла цього визнати. Якби сказала, він відчув би себе підкорювачем або, що гірше, підкореним. А Пауло тепер уже збагнув усеньку гру, назвавши це «пасткою».
— Відповідай на моє запитання: хочеш, щоб я поїхав?
— Мені цілком байдуже.
«Будь ласка, поїдь», — подумала вона про себе. Не тому, що ти аж такий цікавий чоловік, — насправді швед з «агенції» був значно більш наполегливий і рішучий. Але з тобою я почуваюся краще. І мене просто гордість пройняла, коли ти вирішив дослухатися до моєї ради й зрештою врятував бозна-яку кількість душ, не погодившись везти героїн до Німеччини.
— Байдуже? Це значить, що тобі все одно.
— Атож.
— У такому разі, якщо зараз я підведуся, повернуся до «агенції» й куплю квиток, що лишився, це не зробить тебе більше або менше щасливою?
Вона поглянула на нього і всміхнулася. Сподівалась усмішкою сказати все: вона дуже рада, що Пауло супроводитиме її в мандрівці, але просто не могла висловити цього.
— Ти платиш за каву, — сказав він, підводячись. — Я вже купу грошей витратив сьогодні на штраф.
Пауло прочитав усмішку на її губах, яка мало приховувала радість. Вона сказала перше, що спало на гадку:
— Тут жінки завжди платять за себе. Ми не створені як об’єкти пожадання. А тебе оштрафували, бо мене не послухав. Та все гаразд, я й не хочу, аби ти мене слухав, і сьогодні я плачу.
«От нудна жінка, — подумав Пауло, — завжди має готову думку на все», — хоча насправді був у захваті від її манери щомиті стверджувати свою незалежність.
Поки вони поверталися до агенції, він запитав, чи вона й справді вірить, що можна доїхати до Непалу, такого далекого краю, заплативши так дешево за квиток.
— Кілька місяців тому я теж мала певні сумніви, навіть коли побачила вирізку з оголошенням про автобуси в Індію, Непал, Афганістан — завжди від сімдесяти до ста доларів. Аж доки не прочитала в «Арку», такому альтернативному журналі, розповідь однієї людини, що поїхала й повернулася, і відчула безмежне бажання зробити те саме.
Вона змовчала про те, що збиралася лише поїхати туди, а повернутися за багато років. Пауло могла не сподобатися ідея вертатися самому через тисячі кілометрів, що їх відділяли від пункту призначення.
Тож мала пристосуватися до цього: жити — це пристосовуватись.
ой славнозвісний Magic Bus не мав нічого чарівного й аж ніяк не був схожий на плакати, розвішані в агенції, — кольоровий кузов, увесь у малюнках і гаслах. Це був просто автобус, який свого часу правив за шкільний транспорт, без відкидних сидінь та з багажником на даху, де лежали припасовані запасні каністри з бензином та шини.
Водій зібрав групу — десь із двадцять осіб — здавалося, що всі ніби з одного фільму, хоча вік міг варіюватися від неповнолітніх утікачів із дому (було двоє дівчат такого штибу, у яких жодного документа не спитали) аж до одного пана з устромленими за горизонт очима і з виглядом, ніби вже досяг просвітлення, до якого так прагнув, і тепер вирішив здійснити прогулянку. Довгу прогулянку.
Водіїв було двоє: один розмовляв з англійським акцентом, а другий мав виразно індійську зовнішність.
— Хоча я ненавиджу правила, нам доведеться підкоритися деяким. Перше: ніхто не може мати при собі наркотики після перетину кордону. У деяких країнах це призводить до ув’язнення, а в інших, як-от в Африці, можуть відрубати голову. Сподіваюся, ви добре зрозуміли зміст сказаного.
Водій зупинився, щоб переконатися, що всі зрозуміли. Люди, здавалося, повністю прокинулися.
— Унизу, у багажнику, я везу каністри з водою й армійські пайки. Кожен пайок містить м’ясний паштет, галети, злаково-фруктовий батончик, плитку шоколаду з горіхами або карамеллю, порошковий апельсиновий сік, цукор, сіль. Готуйтеся бути без гарячої їжі після того, як проїдемо Туреччину.
Транзитні візи будуть видані на кордоні. Вони платні, але не надто дорогі. У деяких країнах, як-от у Болгарії, що перебуває під комуністичним режимом, ніхто не зможе покидати автобус. Справляйте ваші фізіологічні потреби заздалегідь, бо я не зупинятимуся.
Водій поглянув на годинник.
— Час рушати. Візьміть ваші рюкзаки в салон із собою — і сподіваюся, що ви захопили спальні мішки. Будемо зупинятися вночі, іноді на заправках, які я знаю, але переважно в полі, біля шосе. У деяких місцях, де ні перше, ні друге неможливо — як-от у турецькому Стамбулі, — будуть дешеві готелі.
— Чи можна покласти рюкзаки на дах автобуса, аби мати більше простору для ніг?