— Немає необхідності, — сказала Мерт, уперше втручаючись у розмову й демонструючи на практиці, що за кілька хвилин зуміла подолати отруту ревнощів.
Пауло до певної міри розумів це. Він уже зазнавав такого — у більшості випадків, коли міг вибрати поміж помстою та любов’ю, вибирав любов. Це навіть не завжди був найкращий вибір — іноді це вважали боягузтвом, іноді він сам почував, що ним керує страх, а не щире бажання покращити світ. Він був людською істотою з усіма її слабкостями, не розумів усього, що відбувалося в його житті, але дуже хотів вірити, що шукає світло.
Уперше відтоді, як сів у цей автобус, Пауло збагнув, що це було йому передбачено: здійснити цю подорож, познайомитися з цими людьми, зробити річ, яку звик проповідувати, але не міг зважитися, — віддатися Всесвіту.
Невдовзі люди вже сформували свої групки, у деяких випадках на спорідненості мови, в інших — через певний невербальний інтерес, наприклад сексуальний. За винятком двох дівчат, мабуть-таки неповнолітніх, які намагалися триматись відчужено від усього й усіх, бо з певністю вважали себе центром уваги, чого насправді не було. Перші п’ять днів проминули швидко, тому що всі звірялись одне одному й обмінювалися враженнями. Монотонність не пригнічувала, хоча рутина переривалася тільки зупинками на заправках — поповнити запас бензину й води, купити кілька бутербродів і напої, сходити в туалет. А решта — це розмови, розмови і знов розмови.
І всі спали під зорями, у більшості випадків відчуваючи сильний холод, але раді можливості бачити небо, розуміючи, що так вони розмовляють із тишею, сплять у товаристві майже видимих ангелів, припиняють існування у якусь мить — хоч це й було б заледве на долі секунди, — щоб відчути вічність і безмежність довкола.
Пауло й Карла об’єдналися з Раяном і Мерт — правда, Мерт приєдналася знехотя, бо вже багато разів чула цю історію про паралельні реальності. Тож її присутність зводилася до постійного нагляду за своїм коханим, щоб не бути змушеною вернутися з півдороги, через те що не змогла лишатися цікавою жінкою, навіть після двох спільних років.
Пауло теж помітив інтерес ірландця, який за першої ж нагоди спитав про зв’язок між ними, і одержав пряму відповідь Карли:
— Ніякого.
— Добрі друзі?
— Навіть і не це. Просто супутники.
І хіба ж це не правда? Він вирішив приймати речі, як є, і облишити недоречний романтизм. Вони нагадували двох моряків у плаванні до якоїсь країни: навіть якщо займали одну каюту, один спав на нижній койці, другий — на верхній.
Що більше Раян цікавився Карлою, то більше Мерт утрачала певність, сердилася, нічого не показуючи, звичайно, бо це було б виразною ознакою залежності, — і почала присуватися до Пауло, сідаючи поряд під час розмов, кладучи голову на його плече, поки Раян розказував про все, чого навчився після повернення з Катманду.
ке диво!
Після шести днів подорожі збудження почало поступатися нудьзі, закралася рутина, заповнивши все довкола. Тепер, коли ніхто вже не мав нічого новенького до оповіді, усім здавалося, що вони майже нічого іншого й не робили, лише їли, спали під відкритим небом, шукали кращої пози для сидіння, відчиняли й зачиняли вікна через сигаретний дим, нудилися власними історіями та розмовами інших — і ніхто не втрачав нагоди шпигнути іншого, як зрештою завжди роблять людські істоти, збиті в стадо, хай навіть таке маленьке й доброзичливе.
Так тривало, доки не завидніли гори. І долина. І річка, що мчала урвищем. Хтось запитав, де вони їдуть, і водій-індієць сказав, що в’їхали в Австрію.
— Незабаром спустимося й зупинимося, щоб усі могли помитися. Немає нічого кращого за холодну воду, аби люди пересвідчилися, що кров тече по венах і є думки, які можна відкинути геть.
Усі пожвавішали від думки про повне оголення, абсолютну свободу, щонайтісніший контакт із природою.
Водій в’їхав на кам’янисту дорогу, автобус хитався з боку на бік, і багато хто закричав від страху, та водій тільки сміявся. Нарешті приїхали на берег якогось струмка, точніше, рукава річки, яка вийшла з русла, зробивши невеликий вигин зі спокійними водами, а потім верталася в основну течію.
— Півгодини. Скористайтеся, аби попрати.
Усі побігли по рюкзаки: частиною будь-якого багажу хіпі були рушничок для рук, зубна щітка й шматок мила, оскільки завжди ставали десь табором замість розміститися в готелі.
— Смішно від цих байок, що ми не миємося. Ми, можливо, чистіші, ніж більшість буржуа, які нас обговорюють.
Обговорюють? Та хто на це зважає? Сам факт прийняття критики вже дає владу тому, хто критикує. На того, хто це зауважив, упало кілька розлючених поглядів — ніхто з хіпі не приділяв найменшої уваги тому, що казали інші, хоч це й було напівправдою, бо всім подобалося привертати увагу своїми одежами й квітами, відвертою й провокаційною чуттєвістю на кожному кроці, декольте, що натякали на груди без бюстгальтерів, й іншим. І довгі спідниці, бо це було жіночно й елегантно — так вирішили колективні стилісти, чиїх імен ніхто не знав. Чуттєвість, до речі, була не способом притягти чоловіків, а відчуттям гордості за власне тіло й бажанням це виявити перед усіма.
Хто не мав рушника, похапав запасні майки, сорочки, светри, нижню білизну — коротше, будь-що, аби витерти мокре тіло. Одразу ж усі вийшли й дорогою до берега почали повністю роздягатися — за винятком, звичайно, двох дівчат, які теж зняли верхній одяг, та залишили трусики й ліфчики.
Дув досить сильний вітер, і водій сказав, що місце було сухе й на узвишші, тож усе швидко просохне.
Ті, хто проїжджав дорогою нагорі, не змогли б побачити, що там, унизу. Гори затуляли від сонця, але краса — скелі обабіч з учепленими в них соснами й відшліфованими за віки каменями — була такою, що всі одразу кинулися, не роздумуючи, у холодну воду, кричали, бризкали водою на інших — момент спільності між різними групками, що утворилися в подорожі, ніби кажучи: «Ми тому мандруємо, що належимо до світу, який ненавидить бути нерухомим».
Коли ми лишаємося в тиші на якийсь час, починаємо чути Бога, подумав Пауло. Та коли волаємо з радощів, Бог теж нас чує й з’являється тут, щоб благословити.
Водій та його помічник, які вже, певно, безліч разів бачили молоді голі тіла, без жодного сорому показати себе, залишили групу купатися й пішли оглянути, чи все добре з тиском у шинах та рівнем мастила.
Уперше Пауло бачив Карлу голою й повинен був контролювати себе, щоб не почати ревнувати. Груди в неї були не великими, але й не маленькими, вона нагадувала модельку, яку він побачив на Дамі, тільки красивішу, незрівнянно красивішу.
Та справжньою королевою була якраз Мерт, довгонога, з досконалими пропорціями, богиня, що зійшла в якусь долину посеред австрійських Альп. Вона всміхнулася, помітивши, що Пауло споглядає її, і він усміхнувся у відповідь, знаючи, що все це було лише грою, щоб збудити ревнощі Раяна й змусити його відволіктися від голландської спокуси. Як усі ми знаємо, зумисна гра може перетворитися на дійсність — і в якусь мить Пауло замріявся й вирішив, що надалі спробує штурмувати жінку, яка — з власної волі — усе більше наближалася до нього.
Мандрівники випрали одяг. Парочка примітивних дівчат робила вигляд, що не бачить поряд групу з понад двадцяти оголених людей і раптом ніби знайшла якусь страшенно цікаву тему для розмови. Пауло виправ і викрутив сорочку й труси, зібрався випрати штани, а вдягнути — запасні, що завжди мав із собою, та потім вирішив, що краще залишити це на наступне колективне купання — джинси служили для всього, але сохнули довго.
Він угледів щось схоже на каплицю на вершині однієї з гір та поміж зелені — сліди від потоків, що, певно, струменіли навесні, коли танули сніги. Тепер це були піщанисті лінії, які спускалися з гори.
Усе інше було абсолютним хаосом — нагромадженням чорних каменів, перемішаних між собою, без жодної системи й естетики, що робило їх особливо красивими. Не було й спроби організуватися або пристосуватися так, аби краще протистояти постійному натиску природи. Вони могли бути тут уже мільйони років або заледве два тижні. Дорожні знаки попереджали водіїв про можливі зсуви, і це означало, що гори ще формувалися, були живими, камені шукали одне одного, як це роблять люди.