І цей хаос був прекрасним, був джерелом життя, таким, як він уявляв собі Всесвіт навколо й усередині себе. Ця краса не була плодом порівнянь, молитов чи бажань — просто способом проживання свого довгого життя у формі каменів, сосон, що могли зірватися з гір, але повинні були лишатися там уже багато років, бо знали, що бажані каменям, приємні їх зору, і вони перебували у взаємному захопленні.
— Там, нагорі, є церква або каплиця, — зауважив хтось.
Так, усі вже побачили, та гадали, що це було лише їхнє відкриття, а тепер розуміли, що ні, і подумки питали, чи там хтось мешкає, чи її покинули багато років тому, чому пофарбували набіло місце, де скелі були чорні, як зуміли дістатися туди для будівництва — та, хоч там як, каплиця була тут єдиною річчю, відмінною від первісного хаосу довкола.
І так вони стояли, споглядаючи сосни й скелі, намагаючись дізнатися, де була верховина тих гір обабіч, одягаючись у чисте й розуміючи зайвий раз, що купання здатне лікувати багато страждань, які вперто засіли в голові.
Аж доки пролунав сигнал, що кликав їх рушати далі, а краса місцевості змусила забути про це.
удячи з усього, Карла була одержима деякими темами.
— Але ж як ти навчився цього, розуміння паралельних реальностей? Тому що одна річ — мати богоявлення, одкровення в печері, а проїжджати знову ці тисячі кілометрів — цілком інша. Неможливо отримати духовний досвід тільки в одному місці — Бог перебуває скрізь.
— Так, Бог скрізь. Він завжди поряд зі мною, коли я броджу полями Дуердойла — місця, де моя сім’я мешкає вже кілька віків, — або коли їду до Лімеріка побачити море.
Вони сиділи в ресторані на узбіччі шосе, поблизу кордону з Югославією, де народилося й виросло одне велике кохання Пауло. До цієї хвилі ніхто — навіть Пауло — не мав проблем із візами. Але тепер, оскільки це комуністична країна, він місця собі не знаходив, хоча водій сказав, що нікому не слід хвилюватися: Югославія, на відміну від Болгарії, була поза залізною завісою. Мерт сиділа поряд із Пауло, Карла — поряд з Раяном, і всі робили вигляд, що «все добре», навіть розуміючи, що, можливо, уже наближався якийсь обмін парами. Мерт сказала раніше, що не збирається залишатися надовго в Непалі. Карла стверджувала, що, мабуть, їхала туди, аби ніколи більше не повернутися.
Раян вів далі:
— Коли я мешкав у Дуердойлі, місті, яке ви колись маєте побачити, хоча там часто дощить, думав, що мені призначено провести решту днів там, як мої батьки, що навіть у Дублін не їздили побачити столицю своєї країни, або як мої дід і баба, які мешкали в селі, ніколи не бачили моря і вважали Лімерік «надто великим» містом. Роками я робив те, що вони просили: школа, праця в магазинчику, школа, гра в регбі, бо місто мало свою команду, яка намагалася — але ніколи так і не змогла — вийти у вищу лігу, католицька церква, адже вона була частиною культури й самобутності моєї країни, на відміну від тих, хто живе в Північній Ірландії.
Я звик до цього, у вихідні виїжджав до моря, ще неповнолітнім пив пиво, бо господар паба був моїм знайомим, і потроху звикав до своєї долі. Зрештою, що поганого в спокійному й повільному житті, у спогляданні цих будинків, зведених, певно, одним і тим же архітектором, у зустрічах з дівчиною десь у хліві за селом, у відкритті сексу — чи була з того радість, чи ні, а секс був, були й оргазми, проте я боявся увійти в неї, а потім зазнати покари від батьків чи від Бога.
У пригодницьких книжках усі йдуть за своєю мрією, вирушають до неймовірних місць, переживають труднощі, але врешті стають переможцями й розповідають історії своїх подвигів на ринках, у театрах, у фільмах — у всіх місцях, де є охочі слухати їх. Ми читаємо ці книжки й думаємо: моя доля буде такою, урешті я завоюю світ, стану багатим, повернуся на батьківщину як герой, і всі заздритимуть мені, шануватимуть за те, що я зробив. Жінки всміхатимуться, коли я проходитиму поряд. Чоловіки скидатимуть шапки й проситимуть розповісти тисячний раз, що трапилося в тій чи тій ситуації, як же я зумів скористатися з єдиної можливості в моєму житті, щоб перетворити її на мільйони доларів. Та ці речі стаються лише в пригодницьких книжках.
Індієць (чи араб), який кермував почергово з головним водієм, підсів до них. Раян продовжив свою оповідь.
— Я пішов до війська, як і більшість хлопців у моєму місті. Скільки тобі років?
— Двадцять три. Та я не служив — отримав звільнення, бо мій батько зумів дістати для мене те, що в нас зветься «третьою категорією», тобто, так би мовити, запасний запасу, і я зміг витратити цей час на мандри. Гадаю, уже років двісті Бразилія ні з ким не воює.
— Я служив, — сказав індієць. — Відколи ми здобули незалежність, моя країна не припиняє війну — неоголошену — з нашим сусідом. У всьому винні англійці.
— Англійці завжди в усьому винні, — погодився Раян. — Вони досі окупують північну частину моєї країни, а минулого року, якраз коли я повернувся з Непалу, проблеми загострились. Тепер Ірландія на стежці війни через сутички між католиками й протестантами. Англія посилає туди війська.
— Продовжуй те, що розповідав, — перебила Карла. — Як же ти опинився в Непалі?
— Поганий вплив, — сказала, сміючись, Мерт.
Раян і собі засміявся.
— Вона цілком має рацію. Моє покоління підростало, і шкільні приятелі почали емігрувати в Америку, де в нас величезна спільнота й кожен має дядька, друга, родину.
— У цьому також винні англійці, — знову втрутилася в розмову Мерт. — Вони двічі намагалися заморити голодом наш народ. Удруге, у XIX столітті, вони прищепили якусь заразу картоплі — нашому основному харчу — і населення почало голодувати. За оцінками, восьма частина померла від голоду — голоду! — і два мільйони мусили емігрувати, аби мати, що їсти. Слава Богу, Америка знову зустріла нас із розкритими обіймами.
Ця дівчина, що здавалася богинею з іншої планети, почала оповідати про обидві епідемії голоду — щось таке, про що Пауло ніколи не чув. Тисячі померлих, нікого, хто допоміг би народу, боротьба за незалежність і таке інше.
— Я виросла на історії, — сказала вона.
Карла спробувала повернути їх до теми, що цікавила її, — Непал і паралельна реальність, та, оскільки Мерт не закінчила ще пояснювати всім, скільки вистраждала Ірландія, скільки сотень тисяч людей померли з голоду, як під час двох спроб повстання були розстріляні їхні видатні вожді революції, як, нарешті, один американець (так, американець!) домігся мирного договору в нескінченній війні[36], дівчина не зупинялася.
— Але це ніколи більше — НІКОЛИ БІЛЬШЕ — не повториться. Наш опір тепер значно кращий. У нас є ІРА[37], і ми перенесемо війну на їхню землю, з бомбами, убивствами, усім, що тільки можна. Зрештою, щойно буде пристойний привід, вони будуть змушені забрати свої брудні чоботи з нашого острова, — і додала, звертаючись до індійця: — Як ви це зробили у себе.
Індієць, якого звали Рагул, збирався розповісти, що відбувалось у них, та цього разу Карла заговорила голосно й рішуче:
— Може, Раян усе-таки закінчить свою історію?
— Мерт має рацію: були «ще інші впливи», які змусили мене поїхати до Непалу вперше. Коли я служив у війську, то вчащав до одного паба в Лімеріку, поряд із казармою. Там було все: гра в дротики, більярд, боротьба на руках, коли кожен намагається показати іншому, наскільки він мужик, готовий до будь-якого виклику. Один із завсідників був зі Сходу й майже не розмовляв, тільки випивав дві чи три склянки нашої національної величі — чорного пива «Ґіннес» — і виходив раніше, ніж хазяїн бару вдарить у дзвін, сповіщаючи, що скоро одинадцята ночі й час зачинятися.
Справді, традиція зачинятись об одинадцятій ночі була встановлена Великою Британією перед війною з метою перешкодити п’яним льотчикам учиняти атаки на Німеччину чи щоб недисципліновані солдати не прокидалися з запізненням і не деморалізували військо.
36
Можливо, йдеться про Еймона де Валеру (1882—1975), ірландського політика, учасника боротьби за незалежність Ірландії, згодом прем’єр-міністра й президента країни.
37
Абревіатура Ірландської Республіканської Армії (англійською так само IRA,