— Одного прекрасного дня, утомившись слухати історії про те, як усі готуються вирушити в Америку за першої ж нагоди, я попросив дозволу й підсів за стіл до того, зі Сходу. Ми сиділи так десь із півгодини — я думав, що він не говорить по-англійському, і не хотів завдати йому клопоту. Але перед тим, як піти собі, він сказав одну річ, яка застрягла в моїй голові: «Ти тут, але твоя душа деінде — на моїй землі. Іди на зустріч зі своєю душею».
Я погодився, підняв келих на знак привітання, але не вдався до розпитувань — жорстке католицьке виховання не дозволяло мені уявити щось, окрім єдності тіла й душі в очікуванні на зустріч із Христом після смерті. На Сході є якась манія, подумав я.
— Атож, — сказав індієць.
Раян зрозумів, що образив його, й вирішив удатися до самобичування.
— Та в нас іще гірша — вважати, що тіло Христове перебуває в хлібі. Не сердься на мене.
Індієць зробив рукою жест типу «та це не має жодного значення», і Раян зміг нарешті закінчити частину своєї оповіді — лише частину, тому що невдовзі до всіх мала втрутитись енергія зла.
— Я вже збирався вертатися в моє село, займатися справами — молочною фермою батька, — тоді як решта моїх друзів прагнула перетнути Атлантику й дістатися статуї Свободи, що мала їх прихистити, але зауваження чоловіка зі Сходу не виходило мені з голови всю ніч. Бо, правду кажучи, хоч би як я намагався говорити, що все добре: я одружуся з якоюсь дівчиною, ми заведемо дітей, поїдемо подалі від цього задимленого й лайливого середовища — хоч я навіть не знав інших міст, окрім Лімеріка й Дуердойла. Мені ніколи не було цікаво рушити в путь й хоча б пройтися селами — радше присілками — поміж обома містами.
Я вважав, що було достатньо, а також надійніше й дешевше мандрувати в книжках і фільмах — ніхто на планеті не бачив таких красивих полів, як ті, що оточували мене. Однак я повернувся наступного дня до паба, сів за столик до чоловіка зі Сходу й, навіть знаючи, що певні питання були надто ризикованими через відповіді, спитав, що він мав на увазі. Де була його земля?
У Непалі.
Будь-який студент-другокурсник знає, що існує місце, зване Непалом, та вже забув (хоч і вчив) назву столиці, і єдиний спогад, який мав, — воно дуже далеко. Можливо, у Південній Америці, в Австралії, Африці, Азії — але абсолютно певно, що не в Європі, бо вже, мабуть, познайомився з кимось тамтешнім, бачив якийсь фільм або читав книжку.
Я спитав, що він хотів сказати своїм учорашнім зауваженням. Він перепитав, про що йдеться, — не пам’ятав точно. Я повторив, він і далі дивився у свій келих «Ґіннеса» й нарешті порушив мовчанку: «Якщо я так сказав, ти маєш поїхати саме в Непал».— «І як туди дістатися?» — «У той же спосіб, як я сюди: автобусом».
І пішов собі. Наступного дня, коли я хотів сісти за його столик, аби краще дізнатися про душу, що чекає мене десь далеко, він сказав, що воліє побути сам, як зазвичай і робив.
Отже, якщо є місце, куди я можу дістатися автобусом, і якби я міг знайти собі супутника — хтозна, може, одного дня я й відвідав би цю країну.
Тоді я й познайомився з Мерт, у Лімеріку. Вона сиділа в тому ж місці, де я зазвичай любив дивитися на море. Я подумав, що їй буде зовсім не цікавий хлопець, чиєю метою був не Триніті-коледж, де вона закінчувала навчання, а «Молочна ферма О’Коннеллів» у Дуердойлі. Ми одразу ж зав’язали знайомство, і в одній із розмов я розказав про дивного чоловіка з Непалу й про що він мені говорив. Незабаром я вже мав остаточно повертатися додому, і все це — Мерт, паб, друзі по казармі — стало б просто одним етапом мого життя. Та Мерт вразила мене своєю ніжністю, розумом і — чого гріха таїти? — красою. Якщо вона вважала, що я гідний її товариства, це давало мені більше впевненості й віри у своє майбутнє.
Якось довгими вихідними, за тиждень до кінця служби, вона повезла мене в Дублін. Я побачив місце, де мешкав автор «Дракули», та її Триніті-коледж — найбільше, про що міг мріяти. В одному з пабів поблизу університету ми пили, аж доки власник не вдарив у дзвін, а я розглядав на стінах фото авторів, які творили історію нашої країни: Джеймс Джойс, Оскар Вайльд, Джонатан Свіфт, Єйтс, Семюел Беккет, Бернард Шоу. Під кінець нашої розмови вона простягла мені папірець з поясненням, як доїхати до Катманду — існував автобус, що вирушав що п’ятнадцять днів від станції метро «Тотерідж енд Ветстоун».
Я вирішив, що вона вже втомилася від мене, хотіла, щоб я поїхав десь подалі, дуже далеко, і взяв папірець без найменшого наміру їхати в Лондон.
Вони почули наближення групи мотоциклістів, які набирали швидкість, витискаючи акселератор до кінця. З місця, де вони сиділи, не було видно, скільки їх, але ревіння здавалось агресивним і нестерпним. Адміністратор зауважив, що заклад зараз буде закриватися, та ніхто за столиками й не поворухнувся.
Раян зробив вигляд, що не почув, і продовжив історію.
— Мерт здивувала мене своїм зауваженням: «Якщо відняти час на дорогу — поки не буду цього коментувати, — я хочу, аби ти повернувся звідти точно через два тижні. Я чекатиму на тебе. Але, якщо не прибудеш у призначений день, ти більше мене не побачиш».
Мерт засміялася. Її слова не були геть такими — скоріше щось типу «ти знайдеш свою душу, бо я свою вже знайшла». А те, що вона не сказала того дня й не сказала б зараз, було: «Моя душа — це ти. Я молитимуся щоночі, аби ти безпечно повернувся, ми зустрінемось, і ти ніколи не відійдеш від мене, бо ти гідний мене, а я гідна тебе».
— Вона чекатиме на мене? На мене, майбутнього господаря «Молочної ферми О’Коннеллів»? Що їй до хлопця, так мало освіченого й такого недосвідченого? Чому було так для мене важливо дослухатися до поради дивного чоловіка в пабі?
Та Мерт знала, що робить: тієї миті, коли я ввійшов у той автобус, прочитавши все, що тільки знайшов, про Непал і збрехавши батькам, що мені подовжили термін служби через погану поведінку й відряджали до однієї з найвіддаленіших баз, на гімалайському пасмі, я перетворився на іншу людину. Я виїхав селюком — повернувся мужчиною. Мерт чекала на мене, ми провели ніч у неї вдома й відтоді ніколи не розлучалися.
— У цьому й проблема, — сказала вона, і всі за столом розуміли, що вона каже щиро. — Звісно, я не хотіла ідіота поряд, але й не чекала на когось, хто скаже мені: «Тепер твоя черга вернутися туди зі мною».
Вона засміялася.
— І найгірше те, що я погодилась!
Пауло вже ніяковів, сидячи поряд з Мерт, торкаючись її ногами й вряди-годи відчуваючи ласку її руки. Карла теж по-іншому дивилася на Раяна: це явно не той чоловік, якого вона шукала.
— А зараз поговоримо про паралельні реальності?
Та ресторан уже окупували п’ять осіб, одягнених у чорне, з голеними головами, ременями на поясі, татуюваннями у вигляді мечів та зірок ніндзя. Вони підійшли до столу й оточили товариство, не вимовивши й слова.
— Ось ваш рахунок, — мовив адміністратор ресторану.
— Але ми ще не закінчили їсти, — відказав Раян. — І не просили рахунок.
— Я попросив.
Це сказав один із новоявленої групи. Індієць спробував підвестися, та хтось штовхнув його знов на стілець.
— Перш ніж підете, Адольф хоче гарантій, що ви сюди не повернетесь. Ми ненавидимо бродяг. Наш народ — це закон і порядок. Порядок і закон. Іноземці не потрібні. Вертайтеся до себе з вашими наркотиками й розпустою.
Іноземці? Наркотики? Розпуста?
— Ми підемо звідси, коли закінчимо їсти.
Пауло роздратувала заувага Карли — нащо провокувати їх? Він розумів, що навкруг люди, які насправді ненавиділи все те, що втілюють вони. Ланцюжки понавішані на штани, мотоциклетні рукавиці з металевими накладками, геть відмінними від тих, що він купив у Амстердамі. Шипи, що мали настрашити, поранити, покалічити, якщо затопити такою рукою.
Раян повернувся до того, хто здавався ватагом, — старшого, зі зморшками на лиці, який мовчки все споглядав.
— Ми з різних племен, але з племен, що борються проти того самого. Зараз закінчимо й вийдемо. Ми не вороги.
Ватаг, очевидно, мав труднощі з мовленням, оскільки притулив підсилювач до горла перед тим, як заговорити.