І хоча травень 1968 року не мав нічого спільного з рухом хіпі та подібними, але люди могли переплутати речі й потім забажати повалити все повсюди.
Чи хотів би він бути з ними? У жодному разі. Він мав родину, дім, дітей, друзів у поліції. Досить було вже самого перебування так близько від комуністичного кордону — хтось якось написав в одній газеті, що радянці тепер поміняли тактику й використовують молодь, аби розбестити їх та повернути проти власного уряду. Він уважав це повного нісенітницею, та волів не ризикувати.
сі говорили про абсурд, який щойно пережили, окрім Пауло, котрий, здавалося, утратив дар мови й зблід. Карла запитала, чи з ним усе добре, — вона не змогла б подорожувати в компанії людини, що відчувала страх перед першими побаченими представниками влади, — і він сказав, що все дуже добре, лише забагато випив і його нудило. Коли автобус зупинився у місці, вказаному поліцейським, Пауло перший вискочив і виблював обіч дороги, обережно, щоб ніхто не бачив, тому що тільки він знав свої муки, своє минуле в Понта-Ґросі, жах, що завжди його охоплював, коли він перетинав кордон. Ба гірше — жах розуміння, що його доля, його тіло, його душа завжди будуть причеплені до слова ПОЛІЦІЯ. Він ніколи не почуватиметься в безпеці, хоча не був винуватим, коли його заарештували й катували, і потім не скоїв ніякого злочину, крім, можливо, поодиноких випадків уживання наркотиків, яких, утім, ніколи не мав при собі, навіть в Амстердамі, де це взагалі дозволено.
Зрештою, катування й ув’язнення залишилися позаду в реальності фізичній, але й далі були присутні в паралельній реальності, в одному з багатьох життів, які він проживав одночасно.
Він усівся подалі від усіх і хотів лише тиші й самотності, але Рагул, індієць, підійшов із чимось схожим на білий холодний чай. Пауло випив — воно мало смак скислого йогурту.
— Невдовзі покращає. Тільки не лягай і не намагайся заснути зараз. І не пояснюй нічого — у декого організм чутливіший за інші.
Вони посиділи в спокої. Речовина почала давати ефект за п’ятнадцять хвилин. Пауло підвівся, аби приєднатися до інших, які вже розпалили багаття й танцювали під автобусне радіо. Танцювали, щоб вигнати демонів, танцювали, щоб показати, що все одно були сильнішими.
— Посидь іще трохи, — наполіг індієць. — Можливо, нам необхідно разом помолитися.
— Це було харчове отруєння, — пояснив Пауло.
Та, глянувши на індійця, побачив, що той аж ніяк цьому не вірить. Він знову сів. Індієць усівся прямо перед ним.
— Припустімо, що ти воїн і очолюєш битву. І раптом Пресвітлий Господь з’являється, щоб узяти участь у бою. Припустімо, що його ім’я — Арджуна і Він просить, щоб ти не лякався, ішов уперед і сповнив своє призначення, бо ніхто не може вбити чи вмерти — час є вічним. Сталося так, що ти — людина, яка вже пройшла через подібну ситуацію в іншому часовому вимірі, і бачиш, що ситуація повторюється, — навіть якщо вона відмінна, почуття є такими самими. Як, до речі, твоє ім’я?
— Пауло.
— Так от, Пауло, ти не Арджуна, усевладний воєначальник, що боявся поранити своїх ворогів, тому що вважав себе доброю людиною, і Крішні не сподобалося почуте, бо Арджуна наділяв себе владою, якої не мав. Ти — Пауло з одної далекої країни, у якого є миті хоробрості й миті боягузтва, як у кожного з нас. У миті боягузтва ти охоплений страхом.
А страх, попри думку багатьох, закорінений у минулому. Дехто з ґуру в моїй країні стверджує: «Коли ти йдеш уперед, у тебе страх того, що маєш зустріти». Але як же я можу мати страх того, що маю зустріти, коли ще не зазнав болю, розлуки, внутрішніх чи зовнішніх мук?
Ти пригадуєш твоє перше кохання? Воно ввійшло крізь відчинені двері, сповнені світла, і ти дозволив йому зайняти все, освітити твоє життя, зачарувати мрії, аж доки, як завжди відбувається з першим коханням, одного дня воно пішло геть. Тобі мало бути сім чи вісім років, вона була милою дівчинкою твого віку, але знайшла собі старшого залицяльника, а ти отак і зостався, страждаючи, кажучи, що ніколи більше в житті не покохаєш знов, бо кохати — це втрачати.
Але ти знов покохав — неможливо уявити життя без цього почуття. І кохав, і втрачав далі, аж доки зустрів когось...
Пауло подумав, що наступного дня вони в’їдуть у рідну країну однієї з тих, кому він відкрив своє серце, ким захопився і — знову — втратив, яка навчила його стількох важливих речей, навіть удавати мужність у мить розпачу. Справді, це в колоподібному просторі крутилося колесо долі, забираючи радощі й приносячи біль, забираючи біль і приносячи радощі.
Карла дивилася, як ті двоє розмовляють, і краєчком ока стерегла Мерт, аби та не наблизилась. Це тривало довго. Чому б йому не повернутися й не потанцювати трохи довкола багаття, скинувши з себе ту зловісну вібрацію, що запала в ресторані й продовжилася в маленькому місті, звідки їх вигнали поліціянти?
Водій стежив за гучністю музики — він теж опановував себе після тої ночі, хоча й не вперше проходив через таке. Що гучнішою і наполегливішою вона буде, то краще. Він поміркував, що знов могла з’явитися поліція з вимогами, щоб вони виїхали звідти, але вирішив розслабитися: його не залякати тим, що якась група людей, уважаючи, ніби їм належить влада і, відповідно, світ, спробувала зіпсувати один день його життя. Гаразд, просто один день, але один день — це найкоштовніша річ на цій землі. Просто один день — про нього його мати благала на смертному ложі. Один лише день коштує більше, ніж усі царства планети.
айкл — так звали водія — зробив дещо непомисленне трьома роками раніше: здобувши медичну освіту, він одержав від своїх батьків старий «Фольксваґен» і, замість скористатися ним, аби похизуватися перед дівчатами або показати друзям в Единбурзі, за тиждень вирушив у подорож до Південної Африки. Він заощадив достатньо, щоб провести два чи три роки в мандрах, — пропрацював у приватних клініках оплачуваним інтерном. Його мрією було пізнати світ, тому що він уже пізнав крихкість людського тіла.
Через незчисленну кількість днів, проїхавши колишні французькі й англійські колонії, намагаючись допомогти хворим і втішити засмучених, він звик до думки про завжди близьку смерть і пообіцяв собі самому, що ніколи, у жоден момент, не дозволить, аби бідні страждали, а покинуті лишалися без утіхи. Він виявив, що доброта могла стати заступницею й рятівницею: ніколи, жодного разу він не зіткнувся з труднощами й не голодував. «Фольксваґен», що призначався для інших цілей і вже був дванадцять років у вжитку, хіба що одного разу пробив шину, проїжджаючи через одну постійно охоплену війною країну. Добро ж, яке робив Майкл, почало (а він і не знав цього) випереджати його, і в кожному селі його приймали як рятівника.
В одній із поїздок він натрапив на пункт Червоного Хреста в мальовничому селі неподалік від озера Конґо. Туди теж сягнула його слава — його забезпечили вакциною проти жовтої пропасниці, ліками, якимсь хірургічним матеріалом і наполегливо попрохали не втручатися ні в які конфлікти, тільки лікувати поранених з обох боків. «Таке наше завдання, — пояснив один юнак із Червоного Хреста, — не втручатися, тільки лікувати».
Подорож, яку Майкл планував на два місяці, розтяглася майже на рік. На кожному кілометрі — майже ніколи на самоті, підвозячи переважно жінок, які вже не могли йти після стількох днів пішки в намаганні втекти від насильства й міжплемінних воєн, що ширилися по всіх районах, — він проходив безліч контролів і відчував, що йому щось допомагає. Після пред’явлення паспорта йому одразу давали проїхати, може, тому що він вилікував чийогось брата, сина, друга.
Це його просто вразило. Він дав обітницю Господу, благаючи про можливість щодня жити в служінні й хоч би день, однісінький день, за подобою Христа, якого шанував безмежно. Він подумував стати священиком, щойно дістанеться до краю Африканського континенту.
Приїхавши до Кейптауна, він вирішив відпочити, перш ніж підшукати собі релігійний орден і стати послушником. Його кумиром був святий Ігнатій де Лойола, який зробив те саме, помандрувавши по світу й заснувавши орден єзуїтів, почавши студентом у Парижі.