Майкл знайшов простенький дешевий готель і вирішив дати собі тиждень відпочинку, щоб увесь той адреналін вийшов з тіла, поступившись місцем миру. Він намагався не думати про побачене: повертання назад нічого не покращує, служить лише, аби вдягти уявні кайдани на ноги й повністю відкинути всяке сподівання на людство.
Він дивився перед собою, обдумував, як продати «Фольксваґен», споглядав з ранку до вечора море за вікном. Бачив, як міняться кольори сонця й води залежно від пори дня, а внизу прогулюються берегом білі чоловіки у своїх колоніальних шоломах, із люльками, зі своїми жінками, вдягненими, ніби при лондонському дворі. Жодного темношкірого — лише білі там, унизу, на тротуарі вздовж морського берега. Це засмучувало його більше, ніж він думав: расова сегрегація була в країні узаконена, і в той момент — принаймні поки що — він нічого не міг удіяти, тільки молитися.
І він молився з ранку до вечора, благаючи натхнення, готуючись до повторення вдесяте духовних вправ святого Ігнатія. Він хотів бути готовим, коли надійде час.
На третій день уранці, коли він пив каву, двоє чоловіків у світлих трійках підійшли до його столика.
— Отже, ви та людина, що прославляє Британську імперію.
Британська імперія вже не існувала, вона перетворилася на Співдружність, і він здивувався словам того чоловіка.
— Я щоразу славлю один-єдиний день, — була його відповідь, хоча він знав, що його не зрозуміють.
І насправді, вони таки не зрозуміли, бо розмова пішла в напрямку, небезпечнішому, ніж він міг собі уявити.
— Вас добре приймають і шанують, де б ви не з’являлися. Ми потребуємо таких людей, що працювали б із нами в британському уряді.
Якби цей тип не зробив притиску на оцьому «британському уряді», він міг би подумати, що його запрошують на якусь шахту, плантацію, гірничу фабрику на посаду керуючого або ж лікаря. Але «британський уряд» означав інше. Майкл був людиною доброю, та ніяк не простаком.
— Дякую, я не хочу. У мене інші плани.
— А саме?
— Стати священиком. Служити Богові.
— А ви не вважаєте, що могли би служити Богові, служачи своїй країні?
Майкл зрозумів, що більше не може перебувати в цьому місці, куди так важко добирався. Він мав повернутися до Шотландії першим можливим літаком — на це мав гроші.
Він підвівся, не давши типу змоги продовжити розмову, розуміючи, до чого його люб’язно «запрошували»: до шпигунства.
Чоловік мав добрі стосунки з племінними військовими угрупованнями, знав багатьох людей, і найостанніша річ, яку б він зробив у житті, — це зрадити тих, хто йому довіряє.
Він зібрав речі, поговорив з адміністратором, що радо погодився купити його автівку, лишив адресу одного приятеля, котрому треба переказати гроші, рушив до аеропорту й через одинадцять годин приземлився в Лондоні. На дошці оголошень побачив, поки чекав на потяг до центру, заховане поміж пропозицій роботи для покоївок, офіціанток, дівчат, охочих до праці в кабаре, чи реклами спільного помешкання таке: «Шукаємо водіїв на рейси до Азії». І замість рушити до центру він зірвав оголошення й пішов за вказаною адресою до маленького офіса з табличкою на дверях: «Budget Bus»[39].
— Вакансії заповнені, — відповів довговолосий хлопець, відчинивши віконце якраз достатньо, аби можна було почути трохи запаху гашишу. — Та я чув, що в Амстердамі шукають кваліфікованих водіїв. У вас є досвід?
— Багато.
— Тоді їдьте туди. Скажіть, що ви від Теда. Вони мене знають.
Він простяг йому брошуру з назвою ще дотепнішою, ніж «Budget Bus», — Magic Bus. «Пізнай країни, куди ти й не мріяв ступити. Вартість — сімдесят доларів з людини. Включена тільки подорож. Решту беріть із собою — за винятком наркотиків, бо вам переріжуть горлянку раніше, ніж доїдете до Сирії».
І фото барвистого автобуса з кількома людьми перед ним, з жестами побажання миру й любові, якими користувалися Черчилль і хіпі. Він поїхав до Амстердама, і його негайно взяли — очевидно, попит перевищував пропозицію.
Це була його третя поїздка, і він не втомлювався перетинати азійські ущелини. Він поміняв музику, поставивши касету, де сам вибрав виконавців. Першою була Даліда, єгиптянка, що мешкала у Франції і стала подією для цілої Європи. Люди ще пожвавішали — кошмар минув.
Рагул зрозумів, що бразилець майже повністю прийшов до тями.
— Я помітив, що ти стояв перед тою бандою лиходіїв у чорному, не виказуючи особливого збентеження. Ти був готовий до сутички, але це перетворилося б на проблему для нас: ми подорожні, а не господарі тієї землі. Ми залежимо від чужої гостинності.
Пауло ствердно хитнув головою.
— Проте, коли з’явилася поліція, тебе паралізувало. Ти тікаєш від якоїсь проблеми? Убив когось?
— Ніколи, але, якби міг зробити таке кілька років тому, без сумніву, зробив би. Проблема в тім, що я ніколи не побачив обличчя моїх можливих жертв.
У загальних рисах, щоб індієць не запідозрив брехню, він розказав про те, що сталося в Понта-Ґросі. Співрозмовник не виказав особливого інтересу.
— А, значить, у тебе страх звичайніший, ніж ти сам гадаєш: поліція. Усі бояться поліції, навіть ті, хто все життя шанує закон.
Коментар заспокоїв Пауло. Він побачив, що до нього йде Карла.
— Чому ви не з іншими? Як тих дівчат забрали, ви надумали зайняти їх місце?
— Ми готуємося до молитви. Ото й усе.
— А я можу приєднатися?
— Твій танець теж є способом хвалити Господа. Вертайся до всіх і продовжуй.
Та Карла, друга найкрасивіша дівчина в автобусі, не здавалася. Вона хотіла помолитися, як бразильці. Щодо індійців, то вона їх уже бачила кілька разів в Амстердамі: їхні дивні пози, фарбу поміж очима та погляд, спрямований у нескінченність.
Пауло запропонував усім узятися за руки, і, коли вже збирався промовити перший вірш молитви, Рагул перервав його:
— Залишмо молитву словами на інший час. Найкраще, що можна зробити тепер, — це помолитися тілом, танцюючи.
Він пішов до вогнища, і двоє його співрозмовників прослідували за ним — усі присутні вбачали в танці й у музиці спосіб звільнитися від тілесної оболонки. Сказати самим собі: «У цю ніч ми тут усі разом і радісні, попри те що сили зла спробували нас розлучити. Ми разом тут і будемо разом далі в дорозі, що перед нами, попри те що сили темряви хочуть перешкодити нам рухатися вперед.
Ми тут разом, та одного дня, рано чи пізно, нам доведеться сказати „прощавай“, навіть не будучи безпосередньо знайомими одне з одним, навіть не обмінявшись і словом, ми тут разом через одну з цих таємничих причин. Уперше танцюємо довкола багаття, як це робили предки, котрі були ближчими до Всесвіту й бачили в нічних зірках, у хмарах і грозах, у вогні й вітрі рух і гармонію, і тому танцювали — щоб ушанувати життя.
Танець змінює все, вимагає всього й не осуджує нікого. Хто вільний — танцює, навіть якщо він у в’язниці чи на візку, бо танцювати — це не просто повторення певних рухів і розмова з Кимось головнішим і могутнішим, ніж усе й усі, це — можливість користуватися мовою, що перебуває поза егоїзмом та страхом».
І в цю вересневу ніч 1970 року, вигнані з бару й принижені поліцією, ці люди танцювали й дякували Богу за життя настільки цікаве, настільки сповнене нових речей, настільки ризиковане.
ез особливих проблем вони перетнули всі республіки, що утворювали країну, звану Югославією (там підсіли ще двоє хлопців — художник і музикант). Коли проїжджали Белград, столицю Югославії, Пауло з ніжністю, та без печалі, пригадав свою колишню кохану, з якою вперше помандрував за кордон і яка навчила його кермувати, розмовляти по-англійському, займатися коханням. Він дозволив уяві підхопити себе й побачив, як вона зі своєю сестрою біжить по тих вулицях, щоб сховатися від бомбардувань під час Другої світової війни.
— Щойно загудуть сирени, ми спускалися в підвал. Моя мати притуляла нас обох до грудей, казала нам відкрити рота й прикривала нас своїм тілом.
— А навіщо відкривати рота?
— Щоб оглушливий гуркіт вибухів не пошкодив барабанні перетинки й ми не оглухли на все життя.