— Доброго ранку. Стамбул має бути дуже цікавим, і я певен, що тобі сподобається.
— Чому ти мене не розбудив?
Тому що вважаю, що сон — це спосіб спілкування з Богом. Саме це я осягнув, коли почав навчатися окультизму.
— Тому що тобі могло снитися щось приємне або, може, ти була втомлена. Не знаю.
Слова. Ще слова. Вони годилися тільки для ускладнення речей.
— Пригадуєш учорашній вечір?
Ми займалися коханням. Без попереднього наміру, просто тому, що були в одному ліжку.
— Пригадую. І хочу попросити вибачення. Знаю, що не був таким, як ти сподівалася.
— Я ні на що не сподівалася. Ти йдеш побачити Раяна?
Насправді він розумів, що питання було: «Ти йдеш, щоб побачити Раяна й МЕРТ?»
— Ні.
— А хоч знаєш, куди йдеш?
— Я знаю, що хочу знайти. Та не знаю, де воно, — маю поцікавитися на реєстрації, сподіваюся, там знають.
Він прагнув, аби вона скінчила на цьому свою серію питань, не змушувала розповідати про те, що саме він шукає: місце, де міг би зустріти людей, які знають дервішів-танцівників. Та вона таки запитала.
— Я йду на одну релігійну церемонію. Дещо пов’язане з танцем.
— Ти збираєшся провести перший день у настільки несхожому місті, у такій особливій країні, роблячи те саме, що і в Амстердамі? Тобі мало крішнаїтів? Мало ночі танців довкола багаття?
Мало. І в якомусь поєднанні роздратованості й бажання спровокувати він розповів про турецьких дервішів-танцівників, яких бачив у Бразилії. Чоловіки в невеличких червоних шапках, бездоганно білих спідницях крутяться мало-помалу довкола себе — ніби Земля чи якась інша планета. Такий рух через деякий час занурює дервіша в якийсь транс. Вони є частиною особливого ордену, іноді визнаного, а іноді заперечуваного ісламом, який дає головне натхнення. Дервіші є послідовниками ордену під назвою суфізм, заснованого одним поетом XIII століття, який народився в Персії й помер у Туреччині.
Суфізм визнає лише одну істину: ніщо не може бути поділене. Видиме й невидиме йдуть поряд, люди — тільки ілюзія плоті й крові. Тому там не було аж такого інтересу до паралельних реальностей. Ми — всі і все в один і той же час — час, якого, до речі, теж не існує. Ми забуваємо про це, бо нас щоденно бомбардує інформація з газет, радіо, телебачення. Якщо ми приймаємо Єдність, нам більше нічого не потрібно. На коротку мить ми спізнаємо реальність, та ця коротка мить дасть нам силу дістатися до того, що зветься смертю і насправді є переходом у такий собі круговий час.
— Зрозуміло?
— Досконало. Я натомість піду на головний міський базар — гадаю, Стамбул має базар, — де люди, що працюють удень і вночі, намагаються показати нечисленним туристам, які сюди прибувають, найщиріше вираження свого серця: мистецтво. Я, звісно, не збираюся нічого купувати — і це не питання економії, а лише факту, що в мене немає вільного місця в наплічнику, — але зроблю зусилля, надзвичайне зусилля, аби побачити, чи люди мене розуміють, розуміють моє захоплення й пошану до того, що вони роблять. Тому що для мене, попри всі філософські роздуми, які ти мені щойно озвучив, існує єдина мова, яка зветься Красою.
Вона підійшла до вікна, і він побачив її оголений силует, окреслений проти світла. Хоч якою дратівною вона намагалася бути, Пауло відчував до неї глибоку повагу. Він вийшов, думаючи, чи не було б таки краще піти на якийсь базар — навряд чи йому вдалося б проникнути в закритий світ суфізму, незважаючи на значну кількість прочитаного з цієї теми.
Карла ж думала біля вікна: чому він не запросив її із собою? Зрештою, у них було ще шість днів тут, базар би не зачинився, а пізнання отакої традиції мало б стати чимось незабутнім.
Вони рушили — знов — у протилежних напрямках, хоч обоє й намагалися знайти одне одного.
арла знайшла внизу більшість своїх попутників, які її запрошували на особливу мандрівку — відвідати Блакитну мечеть, собор Святої Софії, Археологічний музей. У місті не бракувало унікальних туристичних місць, наприклад, величезне водоймище з дванадцятьма рядами колон (загалом 336, зазначив хтось), де в давнину зберігали запаси води, призначеної для візантійських імператорів. Та вона сказала, що вже має інші плани, про які ніхто не спитав, як нікого не цікавила й попередня ніч, що вона провела в одній кімнаті з бразильцем. Усі разом випили ранкову каву, і кожна група рушила хто куди.
Теоретично Карлу не цікавив жоден туристичний довідник. Вона спустилася до берега Босфорської протоки й зупинилася, споглядаючи червоний міст, що відділяє Європу від Азії. Міст! З’єднання двох континентів, таких різних і таких віддалених один від одного! Викурила дві чи три сигарети, приспустила бретельки своєї скромної блузки, трохи позагоряла, аж доки до неї не почали чіплятися перехожі чоловіки, аби зав’язати розмову, — вона змушена була знов закрити плечі й піти в інше місце.
Відколи подорож стала монотонною для всіх, Карла знов зіткнулася сама із собою та своїм улюбленим питанням: «Чому я хочу в Непал? Я ніколи не вірила аж так сильно в ці речі, моє лютеранське виховання сильніше за ладан, мантри, сидячі пози, споглядання, священні книги та езотеричні секти». Вона не збиралася до Непалу, щоб знайти відповіді, — уже їх мала й була пересичена від необхідності завжди показувати свою силу, відвагу, постійну агресивність, непоборну змагальність. Усе, що робила в житті, було перемаганням інших, та ніколи не змогла перемогти сама себе. Вона звикла бути такою, як була, незважаючи на свою юність.
Хотіла змінити світ, але не була здатна змінити сама себе.
Їй хотілось би сказати бразильцю значно більше, зробити так, аби він повірив, що стає дедалі важливішим у її житті. Відчувала певну хворобливу насолоду, розуміючи, що Пауло почувався винним за невдалий статевий акт попередньої ночі, і не зробила геть нічого, щоб продемонструвати протилежне, сказати: «Кохання моє (кохання моє!), не хвилюйся, перший раз завжди такий, ми потроху відкриємось одне одному».
Та обставини не дозволяли, щоб вона більше наближалася до нього чи до когось іншого. Вона не могла бути терплячою з людьми, та й інші не надто сприяли цьому, не намагалися сприйняти її такою, як вона є, віддалялися, не здатні й на невелике зусилля, щоб зламати крижану стіну, за якою вона ховалася.
Вона ще могла кохати, не сподіваючись на винагороду, зміни чи вдячність.
І вона кохала багато разів у своєму житті. Коли це ставалося, енергія кохання перетворювала Всесвіт довкруг. Коли ця енергія з’являється, їй завжди вдається зробити свою роботу, але тут було інакше: Карла не витримувала кохати довго.
Вона хотіла бути чашею, куди велике Кохання прийшло б і поклало свої квіти й плоди. І жива вода зберегла б їх, ніби вони були щойно зібрані, готові, аби їх подарували тому, хто має відвагу — саме так, ВІДВАГУ — прийняти їх.
Та ніхто ніколи не з’являвся — точніше, люди з’являлися й тут же зникали, перестрашені, бо це не була чаша — це була буря з блискавками, вітрами й громом, сила природи, яку ніколи не вдавалося приборкати — лише спрямувати, аби рухала млини, освітлювала міста, сіяла страх.
Вона хотіла, щоб люди змогли побачити красу, але ті бачили тільки буревій, від якого ніколи не намагались укритися, а радше втікали в якесь певне місце.
Карла знов подумала про свою родину: хоча й ревні віруючі, вони ніколи не намагалися щось нав’язати. Кілька разів, ще дитиною, отримала ляпанців, що було цілком нормально й зовсім не образливо — таке траплялося з усіма, хто жив у її місті.
Вона була відмінницею в навчанні, блискучою спортсменкою, найкрасивішою серед однокласниць (і знала про це), ніколи не мала проблем із залицяльниками, та найбільше їй подобалася самотність.
Бути самою. Ця насолода й стала причиною поїхати до Непалу — знайти печеру й лишитися там самотньою, аж доки не повипадають зуби, посивіє волосся, місцеві селяни перестануть приносити їжу, і щоб у свій останній захід сонця дивитися на сніги — і більш нічого.
Сама.
Шкільні приятельки заздрили їй за легкість у спілкуванні з хлопцями, університетські друзі чудувалися її незалежності й точній визначеності, чого вона хоче, колег на роботі завжди бентежила й дивувала її вигадливість — словом, вона була досконалою жінкою, королевою гори, лісовою левицею, рятівницею заблудлих душ. Вона отримувала пропозиції одружитися з вісімнадцяти років від найрізноманітніших людей — насамперед від багатіїв, які підкріплювали пропозицію низкою знаків уваги, як-от дарування коштовностей (двох каблучок з діамантами — з тих, що вона мала, — було досить, аби оплатити подорож до Непалу та ще й мати гроші на тривалий час).