Завжди, одержуючи коштовний подарунок, попереджала, що не поверне його в разі розриву. Чоловіки сміялися, бо звикли за своє життя до викликів з боку інших, сильніших чоловіків, і не сприймали навсправжки її слова. І зрештою вони падали в провалля, яке вона викопала довкола себе, і тоді розуміли, що насправді ніколи й не були поряд із цією чарівною дівчиною, а стояли на крихкому мосту, зробленому з мотуззя, який не витримував ваги повторюваних і звичайних речей. Наставав розрив — за тиждень чи за місяць, — і їй нічого не потрібно було говорити: вони навіть не мали мужності попросити щось назад.
Аж доки один із них на третій день їхнього зв’язку, коли вони пили каву в ліжку одного дорожезного готелю в Парижі, куди поїхали з нагоди виходу якоїсь книжки (ніхто не відмовиться від поїздки до Парижа — таким було одне з її гасел), сказав дещо таке, що вона запам’ятала на все життя:
— У тебе депресія?
Вона засміялася. Щойно познайомившись, вони пішли до одного розкішного ресторану, пили найкраще вино й найкраще шампанське, і тепер цей тип таке каже?
— Не смійся. У тебе депресія. Або туга. Чи й обидві речі. Та безсумнівно, що з віком твій шлях стане безповоротним, і краще почати приймати це вже тепер.
Вона відчула бажання сказати, наскільки їй щастило в житті, що вона мала чудову родину, захоплення інших, але з її вуст упали інші слова:
— Чому ти так кажеш?
Усім виглядом виражала зневагу до пояснення. Чоловік, чиє ім’я вона постаралася забути того ж вечора, сказав, що не хоче про це розмовляти, — він виявився професійним психіатром, але в тій обстановці не був на таке налаштованим. Та вона наполягала. І, можливо, насправді він хотів поговорити, бо на той момент, як здавалося Карлі, мабуть, мріяв провести решту життя з нею.
— Чому ти кажеш, що в мене депресія, коли ми разом ще так недовго?
— Це «недовго» насправді — 48 годин разом. І я міг спостерігати за тобою під час роздавання автографів у вечір вівторка і вчора під час вечері. Ти, мабуть, кохала вже когось?
— Багатьох.
Це було брехнею.
— І що таке кохати?
Питання налякало її настільки, що вона вирішила, аби відповісти, вдатися до всієї своєї вигадливості. Сказала неквапно й уже без остраху:
— Це дозволити все. Не думати про схід сонця чи зачаровані ліси, не боротися з течією і дозволити радості понести себе. Оце для мене й означає кохати.
— Продовжуй.
— І залишатися вільним, щоб людина поряд з тобою ніколи не відчула себе уярмленою цим. Це річ спокійна, безтурботна, я сказала б навіть — самотня. Кохати, щоб кохати — не з якоїсь іншої причини, як-от заміжжя, діти, гроші тощо.
— Гарні слова. Але, оскільки ми разом, раджу, щоб ти подумала над моїми словами. Не псуймо собі перебування в цьому неповторному місті — я не змушуватиму тебе ставити самій собі питання, а ти не змушуй мене працювати.
Гаразд, він має рацію. Та чому ж він сказав, що в мене депресія або туга? Чому він так мало цікавився тим, що я розказувала?
— Тож чому б це я мала відчувати депресію?
— Бо ще не зуміла покохати насправді — могла б бути одна з відповідей. Та в ці часи така відповідь не підходить — я знаю багатьох пригнічених людей, які шукають мене якраз через, так би мовити, надміру кохання. Насправді я вважаю — хоч і не мав би цього казати, — що ти в депресії з якоїсь фізичної причини. Через брак якоїсь речовини у твоєму організмі. Це може бути серотонін, допамін, але точно не норадреналін.
— Значить, депресія — це щось хімічне?
— Звичайно, що ні. Існує безліч чинників, але, може, ми вдягнемося й прогуляємось уздовж Сени?
— Ти сказала, що кохання може бути пережите в самотності; поза всяким сумнівом, але тільки людьми, які вирішили присвятити своє життя Богові або ближньому. Святі. Провидці. Революціонери. У цьому випадку я кажу про кохання найбільш людське, яке виявляється лише тоді, коли ми поряд із коханою людиною. Це породжує безмежне страждання, якщо неспроможний виразити це чи бути поміченим об’єктом свого обожнювання. Я певен, що в тебе депресія, бо ти ніколи РЕАЛЬНО не є тут; твої очі десь блукають, у них присутнє не світло, а нудьга. У вечір роздавання автографів я помітив, як ти робила надлюдське зусилля, щоб знайомитися й розмовляти з людьми — усі, певно, здавалися тобі нудними, нижчими, однаковими.
Він підвівся з ліжка.
— З мене досить. Я піду в душ, чи ти хочеш першою?
— Іди ти. Я складатиму валізу. Не квапся, я маю побути трохи на самоті після всього почутого. Справді, я потребую години самотності.
Він іронічно засміявся, мовляв: «Чи ж я не казав?» Але підвівся й пішов до ванної кімнати. За п’ять хвилин Карла вже зібрала валізу й одяглася. Безшумно відчинила й зачинила двері. Пройшла повз реєстрацію, привіталася з усіма, хто дивився на неї трохи з подивом, але прекрасний номер був не на її ім’я, тож ніхто ні про що не спитав — а так би вона мала щось пояснювати, раз виходила з речами, не заплативши.
Вона підійшла до консьєржа й спитала, коли найближчий рейс до Голландії. До якого міста? Куди завгодно, я звідти й знаю там усе. Був рейс о другій п’ятнадцять із KLM[40]. «Ви бажаєте, щоб ми купили квиток і внесли його в оплату за номер?»
Вона повагалася й подумала, що, певно, мала б помститися цьому чоловікові, який прочитав її душу без дозволу і який, крім того, міг помилятися в усьому сказаному.
Та зрештою сказала: «Ні, дуже дякую, у мене гроші із собою». Карла ніколи не їздила до жодного куточка планети, покладаючись лише на чоловіків, яких завжди обирала в компанію.
Вона знову подивилася на червоний міст, згадала все, що читала про депресію, — і все, що не читала, бо їй починало ставати страшно, — і вирішила, що відтоді, як перейде міст, стане іншою жінкою. Вона дозволить собі захопитися заблуканою людиною, типом, що мешкав на іншому кінці світу, відчуватиме тугу чи робитиме все, щоб бути з ним поряд, чи, медитуючи й згадуючи його обличчя, зостанеться в печері, яку обере собі для життя в Непалі, — та вона більше не могла продовжувати таке життя — життя людини, що має все й не використовує нічого, геть нічого.
ауло стояв перед дверима без жодної таблички чи напису, на прямій вулиці з кількома, здавалося, покинутими будинками. З неабиякими труднощами, перепитавши багато разів, він таки зміг знайти суфійський центр, хоча й не був певний, що знайде тут якого-небудь дервіша-танцівника. З цією метою він пішов на базар, де сподівався натрапити на Карлу, але не зустрів її й почав жестами показувати священний танець і вимовляти «дервіш». Багато хто сміявся, інші проминали його, гадаючи, що то божевільний і їм треба проходити на відстані, аби оминути його розставлені руки.
Він не впадав у відчай; у кількох крамницях була така шапка, яку він бачив під час вистави, — такий собі червоний конічний ковпак, зазвичай пов’язуваний з турками. Купив собі, надів і пішов бродити далі, показуючи жестами — тепер у шапці, — що хоче знайти місце, де люди отаке роблять. Тепер уже над ним не сміялися й не оминали його, лише серйозно дивилися й говорили щось по-турецькому. Та Пауло не здавався.
Нарешті він натрапив на одного сивого пана, який, здавалося, зрозумів, що він казав. Пауло повторював слово «дервіш» і вже починав відчувати втому. У нього були в запасі ще шість днів, він міг би тепер скористатися нагодою й подивитися базар, та сивий пан підійшов і вимовив:
— Darwesh.
40
Абревіатура