Так, це воно й мало бути — він вимовляв з помилкою. Щоб переконатися, Пауло зімітував рухи дервішів-танцівників. Тут вираз обличчя незнайомця змінився зі здивованого на докірливий.
— You muslim?[41]
Пауло заперечно похитав головою.
— No, — сказав чоловік. — Only Islam[42].
Пауло випростався прямо перед ним.
— Поет! Румі! Дервеш! Суфі!
Ім’я Румі, засновника ордену, і слово поет, мабуть, пом’якшили серце цього пана, який, хоча й удаючи роздратування і нехіть, узяв Пауло за руку, потяг його до виходу з базару й відвів до місця, де він перебував тепер, перед оцим майже зруйнованим будинком, не знаючи до пуття, що його робити.
Він постукав кілька разів, та ніхто не відчинив. Тоді взявся за круглу дверну ручку — двері не були замкнені. Увійти? Чи його звинуватять у вторгненні? Чи правда, що в покинутих будинках тримали диких собак, аби їх не зайняли жебраки?
Чоловік відчинив віконні ґратки. Очікував, що загавкають пси, але почув голос, лише один голос звіддаля, який говорив щось по-англійському, хоч він не міг розчути як слід, але запах ладану свідчив, що Пауло втрапив куди треба.
Він доклав усіх сил, щоб зрозуміти, що казав цей чоловічий голос. Це було неможливо, залишалося тільки ввійти — у найгіршому випадку його б вигнали. А що йому втрачати? Він був близький, отак несподівано, до здійснення однієї зі своїх мрій — увійти в контакт із дервішами-танцівниками.
Треба було ризикнути. Він увійшов, зачинив за собою двері і, коли очі призвичаїлися до відносної темряви, побачив, що перебуває в якомусь старому, геть порожньому сараї, повністю пофарбованому в зелене, з дерев’яною, стертою від часу підлогою. Вікна з напіврозбитим склом пропускали трохи світла, і в одному з кутів цього приміщення, що зсередини здавалося значно більшим, ніж іззовні, можна було розрізнити якогось пана, що сидів на пластмасовому стільці й перестав розмовляти сам із собою, щойно побачив несподіваного гостя.
Він сказав кілька слів по-турецькому, але Пауло потряс головою. Він не говорив цією мовою. Чоловік теж похитав головою, показуючи, наскільки його бентежила присутність незнайомця, хто перервав щось важливе.
— Що вам потрібно? — спитав він із французьким акцентом.
Що Пауло міг відповісти? Правду. Дервіші-танцівники.
Чоловік засміявся.
— Чудово. Ви прийшли сюди, як і я, одного дня покинувши Тарб — містечко бозна-де у Франції з єдиною мечеттю, — у пошуках знання й мудрості. Саме цього ви хочете, чи не так? Зробіть, як зробив я, коли зустрів одного з них. Проведіть тисячу й один день, студіюючи одного поета, вивчаючи напам’ять написане ним, відповідаючи на будь-яке питання будь-якої людини мудрістю його віршів, і тоді зможете розпочати вишкіл. Бо ваш голос тоді зіллється з голосом Просвітленого та його віршами, написаними вісімсот років тому.
— Румі?
Чоловік зробив шанобливий жест, почувши це ім’я. Пауло сів на підлогу.
— А як я можу навчитися? Я вже прочитав багато його поезій, та не розумію, як він їх пов’язував із практикою.
— Людина в пошуках духовності знає мало, бо читає й намагається наповнити свій інтелект лише тим, що вважає мудрим. Продайте ваші книжки й купіть божевілля — тоді опинитеся трохи ближче. Книжки ілюструють роздуми й навчання, аналіз і порівняння, тоді як священне полум’я божевілля веде нас до істини.
— Я не обтяжений книжками. Я прийшов у пошуках досвіду — у цьому випадку досвіду танцю.
— Це пошук знання — не танцю. Розум — це тінь Аллаха. Яку могутність має тінь перед сонцем? Геть ніякої. Вийдіть із тіні, ідіть до сонця й дайте його променям надихнути вас більше, ніж мудрі слова.
Чоловік указав на місце, звідки проникав сонячний промінь, десь у десятьох метрах від його стільця. Пауло підійшов до вказаного місця.
— Ушануйте сонце. Дайте йому сповнити вашу душу, тому що пізнання — це ілюзія, екстаз — ось реальність. Пізнання сповнює нас провиною, екстаз дає нам долучитися до Того, хто є Всесвітом, ще до його існування і після його зруйнування. Знання — це спроба помитися піском, коли є струмок із кришталевою водою поряд.
І саме в цей момент гучномовці, розташовані на вежі мечеті, почали щось декламувати, звук наповнив місто, і Пауло зрозумів, що настав час молитви. Він стояв обличчям до сонця — промінь було чітко видно завдяки пилинкам у ньому — і зі звуків позаду зрозумів, що старий із французьким акцентом, певно, уклякнув, обернувся обличчям у бік Мекки й почав молитися. Пауло почав очищати свій мозок — це не було надто складно, тим паче в цьому місці, позбавленому будь-якого орнаменту (не було навіть каліграфічно написаних, схожих на малюнки висловів із Корану). Він перебував у суцільній порожнечі, далеко від своєї землі, своїх друзів, від речей, яких навчився і ще хотів навчитися, від добра чи зла, перебував тут. Просто тут і тепер.
Він уклонився, знов підняв голову, розплющивши очі, і побачив, що сонце розмовляло з ним, не прагнучи нічого навчити, лише заливаючи світлом усе довкола нього.
Мій любий, світло моє, нехай твоя душа перебуває в постійному поклонінні. Невдовзі ти покинеш це місце, де є зараз, і повернешся до своїх, бо ще не настав час відмовитися від усього. Але Найвищий Господь, званий Любов’ю, зробить так, аби ти був знаряддям Моїх слів — слів, які я не сказав, та які ти розумієш.
Мовчання навчить, якщо ти дозволиш собі зануритись у Велику Тишу. Мовчання може бути перекладене словами, тому що саме це буде твоїм призначенням, та коли це станеться, навіть не намагайся що-небудь пояснювати й роби так, аби люди шанували Таїну. Ти хочеш стати прочанином на путі до Світла? Навчися йти пустелею. Говори серцем, тому що слова випадкові, — і, хоча ти потребуєш їх, щоб спілкуватися з іншими, не давай значенням і тлумаченням обманути себе. Люди чують лише те, що хочуть, ніколи не намагайся нікого переконати, просто без страху йди до своєї мети — або навіть зі страхом, але йди до неї.
Ти хочеш дістатися неба й прибути до мене? Навчися літати на двох крилах, ім’я яким — дисципліна й співчуття.
Храми, церкви та мечеті заповнені людьми, котрі бояться того, що назовні, — і керуються мертвими словами проповідей. Але мій храм — це світ, не виходь із мого храму. Залишайся там, навіть якщо це важко, навіть якщо над тобою насміхатимуться.
Розмовляй і не намагайся нікого переконати. Ніколи не погоджуйся мати учнів чи людей, що вірять твоїм словам, тому що вони одразу ж перестануть вірити голосу власного серця — єдиного, що треба чути.
Ідіть разом, пийте життя й радійте йому, але дотримуйтеся відстані, щоб один не був змушений опікуватися другим — падіння є частиною путі, і всі повинні навчитися підводитися самі.
Мінарети вже змовкли. Пауло не знав, скільки часу він розмовляв із сонцем — промінь освітлював місце далі, ніж він сидів. Він обернувся, та чоловік, що прийшов з далекої країни, аби відкрити те, що могло бути відкрите й у горах його батьківщини, уже вийшов. Він був там один.
Час уже йти звідти, тому що його починало потроху охоплювати священне полум’я Божевілля. Він не потребував пояснювати кому-небудь, де побував, і сподівався, що його очі лишаться такими, як і були, — бо ж відчував, що вони тепер сяють, а це могло привернути увагу інших.
Він запалив свічку ладану поряд зі стільцем і вийшов. Зачинив двері, але знав, що для тих, хто спробує переступити поріг, двері завжди відчинені. Досить повернути ручку.
інка з французької агенції новин не приховувала роздратування тим, що їй доручили: інтерв’ю з хіпі — з хіпі! — у самому центрі Туреччини, дорогою в Азію, як це в протилежному напрямку роблять численні іммігранти в пошуках добробуту й можливості в Європі. У неї не було ніякої упередженості ні до перших, ні до других, але тепер, коли почалися конфлікти на Середньому Сході — телекс безупинно вибльовував новини, ширилися чутки про вбивчі сутички між збройними угрупованнями в Югославії[43], Греція перебувала на межі війни з турками, курди вимагали автономії, президент практично не знав, що робити, Стамбул перетворився на шпигунське гніздо, де сусідили агенти КДБ та ЦРУ, король Йорданії придушив повстання, а палестинці погрожували помстою, — то що ж вона робила в оцьому третьорозрядному готелі?
43
Певно, що анахронізм: збройні конфлікти на теренах колишньої Югославії почалися в 1990-х рр.