Ясновидиця, що звалася Лайла й була трохи старша за Карлу, вдягнена в усе біле і з блаженного усмішкою людини, яка живе в контакті з Найвищою Істотою, привітала дівчину поклоном (певно, думала в ту мить: «Нарешті зароблю грошей, щоб оплатити оренду за день»), запросила сісти, що та слухняно зробила, а провидиця похвалила її за те, що обрала в кімнаті якраз місце сили. Карла уявила собі, що й справді наближалася до відкриття свого третього ока, та підсвідомість підказала їй, що Лайла, напевно, казала це всім — чи то пак небагатьом, хто сюди заходив.
Однак менше з тим. Запалено ладан («Привезли з Непалу», — зауважила ясновидиця, та Карла знала, що його виробляли десь поблизу: пахощі були однією з головних продукцій хіпі, разом з намистами, сорочками батік та латками з хіпівським символом, або квітами, або фразою «Flower Power»[11], щоб чіпляти на одяг). Лайла взяла колоду карт і почала тасувати, потім попросила Карлу зрізати посередині, поклала три карти й почала тлумачити їх у якнайтрадиційніший спосіб. Карла її перервала.
— Я не для цього сюди прийшла. Я хочу тільки дізнатися, чи знайду собі когось, щоб разом їхати в те саме місце, звідки, ти казала... — вона зробила притиск на «звідки, ти казала», бо не хотіла собі згубної карми. Якби вона сказала лише «хочу їхати в те саме місце»,то, певно, опинилась би в одному з амстердамських передмість, де була фабрика пахощів, — звідки, ти казала, походить ладан.
Лайла всміхнулася, хоча всередині почувалася геть інакше — аж кипіла від люті, що її перервали в такий урочистий момент.
— Так, звичайно, поїдеш.
Це вже такий обов’язок ясновидиць та гадалок — завжди казати те, що клієнти хочуть почути.
— І коли?
— До кінця завтрашнього дня.
І обидві раптом застигли з подиву.
Карла вперше відчула, що жінка казала правду, бо її голос звучав рішуче, урочисто, ніби долинав з іншого виміру. Лайла, зі свого боку, була перелякана — так ставалося не завжди, а коли вже ставалося, вона відчувала страх покарання за безцеремонне вторгнення в той світ, що здавався і облудним, і справжнім, хоча вона й виправдовувалася щоночі в молитвах, кажучи, що все, роблене нею на землі, було, аби помогти іншим стати певнішими в тому, у що вони хотіли вірити.
Карла тут же встала з «місця сили», заплатила за половину сеансу й вийшла раніше, ніж би прибув той, на кого вона чекала. «До кінця завтрашнього дня» звучало непевно — це міг бути й день сьогоднішній. Але все ж вона знала, що тепер на когось очікувала.
Вона повернулася на своє місце на Дамі, розгорнула книжку, яку читала і яку мало хто знав — що надавало її авторові статусу «культового», — «Володар перснів» Дж. Р. Р. Толкіна, яка розповідає про міфічні місця, як оті, що дівчина прагла відвідати. Вона вдавала, що не чує хлопців, які на кожному кроці відволікали її ідіотськими питаннями — непевний привід, аби зав’язати ще непевнішу розмову.
ауло та аргентинець уже перебалакали про що тільки можна й тепер споглядали оті рівнини, хоч насправді не перебували там у цей момент — разом з ними подорожували спогади, імена, цікавість і насамперед безмежний страх того, що може статися на голландському кордоні, можливо, за двадцять хвилин.
Пауло намагався сховати своє довге волосся під куртку.
— Іти вважаєш, що отак зможеш обдурити прикордонників? — запитав аргентинець. — Вони призвичаєні до всього, геть до всього.
Пауло відмовився від своєї ідеї та спитав аргентинця, чи той не хвилюється.
— Звичайно, хвилююся. Насамперед тому, що вже маю два штемпелі в’їзду в Голландію. Тож вони з підозрою дивитимуться, чого це я зачастив. А це може означати лише одне.
Наркотрафік. Та, наскільки Пауло знав, наркотики там були дозволені.
— Та ні. Опіати жорстко переслідуються. Те саме з кокаїном. LSD, звичайно, не проконтролюєш, бо достатньо змочити книжкову сторінку або шматок тканини в суміші, а потім порізати й продати клаптиками. Але все, що можна виявити, здатне спровокувати ув’язнення.
Пауло визнав за краще припинити тут цю розмову, бо йому кортіло запитати аргентинця, чи не везе той чогось такого, та сам факт знання про таке вже перетворював його на співучасника злочину. Його вже раз арештовували, хоч він і був зовсім невинуватим, — у країні, де на вході до всіх летовищ розтиражовано: «Бразилія: люби її або залиш її».
Як це завжди трапляється з думками, які ми намагаємося викинути з голови, бо ті несуть страшенний негатив — а це притягує ще більше диявольської енергії, — сам спогад про те, що трапилось у 1968-му, не лише змусив його серце здригнутися, але й пережити в подробицях ту ніч у ресторані в Понта-Ґросі[12], у бразильському штаті Парана, відомому паспортами для осіб світловолосих і з ясними очима.
ін повертався зі своєї першої тривалої модної хіпівської тропи. Разом з коханою — старшою на одинадцять років, народженою й вирослою під комуністичним режимом у Югославії, дочкою знатної родини, що втратила все, але дала їй освіту, яка дозволяла говорити чотирма мовами, утікачкою до Бразилії, одруженою з мільйонером на правах спільного володіння майном та розлученою, коли виявила, що він уважав її вже «старою» (у її 33 роки) і був тепер із дев’ятнадцятилітньою дівчиною, але вона мала блискучого адвоката, який домігся для неї відшкодування, достатнього, аби не працювати ані дня решту свого життя. Вони вирушили до Мачу-Пікчу транспортом, знаним як Потяг Смерті, — згромадженням вагонів, вельми відмінним від потяга, у якому він їхав тепер.
— Чому його називають Потягом Смерті? — запитала коханка контролера. — Ми ж не переїжджаємо через багато проваль.
Пауло аж ніяк не цікавила відповідь, та вона все одно пролунала.
— Раніше цей потяг використовували для перевезення прокажених, хворих і померлих від страшної епідемії жовтої лихоманки, що спіткала департамент Санта-Крус.
— Сподіваюся, що вагони було неабияк добре дезінфіковано.
— Відтоді хіба могло трапитися, що якісь шахтарі між собою почубляться, а так хворих більше не було.
Шахтарі, яких він мав на увазі, походили не зі штату Мінас-Жерайс[13], у Бразилії, це були ті, хто працював днями й ночами в цинових шахтах Болівії. Гаразд, вони перебували в цивілізованому світі, і Пауло сподівався, що нікому не заманеться чубитися того дня. Обох заспокоювало принаймні, що більшість пасажирів були жінками, у котелках та барвистих одежах.
Вони прибули в Ла-Пас, столицю країни, що на висоті 3610 метрів, та оскільки піднімалися потягом, то не відчули наслідків розрідженого повітря. Зійшовши на станції, побачили юнака в одежах, що вказували на його належність до певного племені, — той сидів на землі, ледь при тямі. Вони спитали, що з ним («Я не можу нормально дихати»). Якийсь перехожий порадив жувати листя коки — племінний звичай, що допомагав місцевим долати наслідки високогір’я, — воно вільно продавалося на вуличних ринках. Хлопець уже почувався краще й попросив, аби його залишили самого, — він збирався до Мачу-Пікчу того ж дня.
Адміністратор у готелі, який вони собі обрали, відвів його кохану вбік, сказав кілька слів і тут же зареєстрував їх. Вони піднялися в номер й одразу ж заснули, але Пауло все-таки запитав спочатку, про що ті говорили:
— Ніякого сексу в перші два дні.
Це було неважко виконати. Настрою не було ні на що. Два дні в столиці Болівії вони були без сексу, без жодного побічного ефекту кисневого голодування, так званого сороче. Як він, так і кохана приписали це терапевтичному ефекту листя коки, що насправді не мало до цього жодного стосунку; від сороче страждають люди, які, перебувавши на рівні моря, раптово піднімаються на значні висоти — десь на рівні літаків, — не даючи організмові часу пристосуватися. А ця пара провела сім довгих днів, піднімаючись Потягом Смерті. Значно краще, аби пристосуватися до місцевості, і надійніше, ніж повітряний транспорт, — Пауло бачив в аеропорту Санта-Крус-де-ла-Сьєрра пам’ятник «героїчним пілотам компанії, які пожертвували своїми життями, виконуючи обов’язок».