Виконувала накази. Вона одержала телефонограму від водія такого собі Magic Bus, досвідченого й симпатичного англійця, який чекав на неї у вестибюлі готелю й теж не розумів інтересу іноземної преси до них, але таки погодився всіляко посприяти.
У холі не було жодного хіпі, за винятком одного типа, схожого на Распутіна, та чоловіка років п’ятдесяти, не надто схожого на хіпі, поряд із молоденькою дівчиною.
— Це він відповість на ваші запитання, — сказав водій. — Він знає вашу мову.
Добре, що вони розмовляли по-французькому — це мало полегшити й прискорити інтерв’ю. Почала вона з його часопросторових характеристик (Ім’я: Жак / Вік: 47 років / Мешкає: Ам’єн, Франція / Професія: колишній директор провідної французької косметичної фірми / Цивільний стан: розлучений).
— Як ви вже, мабуть, знаєте, я, на прохання агенції «Франс Прес», готую репортаж про цю культуру, що, як я читала, зародилася в Сполучених Штатах...
Вона стрималася, аби не додати «серед золотої молоді, якій просто нічого робити».
— ...і поширилася, як вітер, усією планетою.
Жак ствердно кивнув головою, тоді як журналістці знов захотілося наголосити «насправді в регіонах, де зосереджено найбільше багатство планети».
— Про що, власне, ви хочете дізнатися? — спитав Жак, уже розкаявшись, що погодився на інтерв’ю, тому що товариші десь ходили, знайомлячись із містом і розважаючись.
— Ну, ми знаємо, що це рух без жодних обмежень, заснований на наркотиках, музиці, великих концертах під відкритим небом, де все дозволено, мандрах, цілковитій і повній зневазі до всіх, хто тепер бореться за якісь ідеали, за вільніше й справедливіше суспільство...
— ...як, наприклад...
— ...як ті, хто намагається звільнити пригноблені народи, викрити несправедливість, узяти участь у закономірній класовій боротьбі, де люди жертвують кров’ю й життям заради того, щоб єдине майбутнє людства — соціалізм — перестало бути утопією й швидше змогло стати дійсністю.
Жак кивав головою — даремно було заперечувати такого типу провокації, бо це лише загубить його перший прекрасний день у Стамбулі.
— Вони мають значно вільніше, я б сказала, розпусне бачення сексу, коли чоловіки середнього віку не соромляться з’являтися поряд із дівчатами, що годяться їм у дочки...
Жак був уже готовий стерпіти навіть і це, та йому завадили.
— Дівчина, що за віком годиться йому в доньки — я так розумію, що ви мали на увазі мене, — і справді є його дочкою. Нас не представили, але мене звуть Марі, мені двадцять років, народилася в Лізьє, студентка політології, шанувальниця Камю й Сімони де Бовуар. Музичні смаки: Дейв Брубек, «Ґрейтфул Дед» та Раві Шанкар. Наразі пишу диплом про те, як соціалістичний рай, за який люди віддають життя, званий також Радянський Союз, перетворився на такого ж гнобителя, як і диктатури, нав’язані третьому світу капіталістичними країнами, як-от Сполучені Штати, Англія, Бельгія, Франція. Ви хотіли б почути щось іще?
Журналістка подякувала за коментар, проковтнула його, кілька секунд зважувала, чи це не було брехнею — певно, ні, — спробувала приховати свій переляк і подумала, що отут, можливо, і був потрібний для її матеріалу ракурс: історія чоловіка, колишнього директора великої французької фірми, який у момент екзистенційної кризи вирішує покинути все, узяти із собою дочку й вирушити в мандри, незважаючи на можливі ризики для дівчини — чи панянки, коли точніше. Чи завчасно постарілої, судячи з мови. У цю мить вона почувалася ніяково й намагалася перехопити ініціативу.
— Ви вже пробували наркотики?
— Звичайно: марихуану, настій із галюциногенних грибів, деякі хімічні наркотики, від яких було погано, LSD. Ніколи не вживала героїну, кокаїну чи опію.
Журналістка краєм ока дивилася на батька, який усе незворушно слухав.
— І ви прихильниця ідеї вільного сексу?
— Відколи винайшли протизаплідні таблетки, не розумію, чому б сексу не бути вільним.
— І ви це практикуєте?
— Це не ваша справа.
Батько, бачачи, що розмова могла перетворитися на сутичку, вирішив змінити тему.
— Хіба ми не збиралися поговорити про хіпі? Ви дуже добре визначили нашу філософію. Про що іще ви хочете дізнатися?
Нашу філософію? Майже п’ятдесятирічний чоловік каже «наша філософія»?
— Хочу спитати, навіщо ви їдете до Непалу автобусом. Наскільки я розумію й наскільки бачу з невеличких деталей вашого одягу, у вас достатньо грошей на літак.
— Тому що для мене найважливіше — це подорож. І знайомство з людьми, яких ніколи не мав би можливості зустріти в першому класі «Ейр Франс», яким літав уже багато разів, — де ніхто ні з ким не розмовляє, навіть якщо сидять поруч дванадцять годин.
— Але ж є...
— Так, є автобуси, комфортабельніші за цей перероблений шкільний, із жахливими ресорами й невідкидними сидіннями, — гадаю, це ви хотіли сказати. Річ у тім, що в моїй попередній реінкарнації, тобто в часи роботи маркетинговим директором, я вже познайомився з усіма типами людей, яких мені треба було знати. І, правду кажучи, усі були копіями одне одного: те саме суперництво, ті ж інтереси, хвалькуватість, життя, повністю відмінне від мого дитинства, коли я допомагав батькові в селі поблизу Ам’єна.
Журналістка почала гортати свої нотатки, тепер уже, вочевидь, розгублена. Цих двох важко було спровокувати.
— Що ви шукаєте?
— Те, що занотувала собі про хіпі.
— Але ви вже дуже добре узагальнили: секс, музика, наркотики, рок і мандри.
Французові вдалося роздратувати її більше очікуваного.
— Ви гадаєте, що це і все. Та насправді тут набагато більше.
— Набагато більше? Тоді розкажіть нам, бо ж коли я зібрався в цю подорож, на запрошення моєї дочки, що зуміла побачити, наскільки нещасливим я почувався, то в мене не було часу дізнатися подробиці.
Журналістка сказала, що все чудово, вона вже одержала відповіді, яких шукала, думаючи, що й так зможе вигадати що завгодно про це інтерв’ю — ніхто ні про що не дізнається, — та Жак наполягав. Він запитав, чи не бажає вона кави або чаю («кави, я вже сита цим підсолодженим чаєм із м’ятою»), кави по-турецькому чи звичайної («кави по-турецькому, я ж у Туреччині, просто смішно проціджувати рідину — гуща має залишатися в чашці»).
— Гадаю, мені з дочкою варто трохи повчитися. Ми, наприклад, не знаємо, звідки походить слово хіпі.
Він починав явно глузувати, та вона вдала, ніби не помітила, і вирішила продовжувати. Вона обожнювала каву.
— Ніхто не знає. Та якщо ми хочемо бути справжніми французами й спробувати все пояснити, то ідея сексу, вегетаріанства, вільного кохання й спільного життя бере свій початок у Персії, у культі, заснованому таким собі Маздаком[44]. Про нього не надто багато відомостей. А втім, оскільки ми змушені щоразу більше писати про цей рух, деякі журналісти відкрили інше джерело: у грецьких філософів, яких називали циніками.
— Циніками?
— Циніками. Але тут нічого спільного зі значенням, яке це слово має сьогодні. Найвідомішим проповідником цього був Діоген. Згідно з ним, люди мають відкинути те, що нав’язує суспільство, — усіх нас привчили потребувати більше, ніж ми потребуємо, — і повернутися до первісних цінностей, тобто жити в контакті із природою, залежати від малого, радіти кожному новому дню й повністю відкинути те, до чого нас усіх готували: владу, прибутки, жадобу й інше. Єдина мета життя — звільнитися від того, чого ми не потребуємо, і знаходити радість у кожній миті, у кожному подиху. Діоген, до речі, за легендою, мешкав у бочці.