Підійшов водій. Хіпі з обличчям Распутіна, мабуть, знав французьку, бо всівся на підлогу й слухав. Принесли каву. Це надихнуло журналістку продовжити свою лекцію. Загальна ворожість раптово зникла, і вона перетворилася на центр уваги.
— Ідея ширилася далі за часів християнства, коли ченці йшли в пустелю шукати умиротворення в контакті з Богом. І підтримується до сьогодні завдяки відомим філософам, як-от американець Торо або визволитель Індії — Ґанді. Будь простішим, казали всі. Будь простішим — і будеш щасливішим.
— Але як же це стало такою собі модою, манерою вдягатися, бути циніком у сучасному значенні цього слова — не вірити ні в праве, ні в ліве, наприклад?
— Цього я вже не знаю. Кажуть, що тут вплив великих рок-концертів, як-от у Вудстоці. Ще кажуть, що причина — у діяльності деяких музикантів, наприклад Джеррі Ґарсії та «Ґрейтфул Дед» або Френка Заппи та «Зе Мазерз оф Інвеншн», які почали давати безплатні шоу в Сан-Франциско. Тому я тут вас і розпитую.
Вона подивилася на годинник і підвелася.
— Вибачте, уже маю йти. У мене сьогодні ще два інтерв’ю.
Вона зібрала свої папери, поправила одяг.
— Я проведу вас до дверей, — сказав Жак.
Ворожість зникла повністю: вона була професіоналом, що намагається добре зробити свою роботу, а не ворогом, який прагне наговорити поганого про героїв інтерв’ю.
— Не варто. Як не варто почуватися винним за те, що сказала ваша дочка.
— Я все одно проведу вас.
Вони вийшли разом. Жак запитав, де розташований базар прянощів, — він не мав жодного інтересу купувати, але прагнув насолодитися пахощами рослин і трав, які, можливо, більше ніколи не відчує.
Журналістка вказала дорогу й прискореним кроком рушила в протилежному напрямку.
рямуючи до базару прянощів, Жак, який багато років продавав речі, геть не потрібні людям, оскільки мав обов’язок щопівроку розгортати кампанію інформування споживачів про «новий продукт», що викидали на ринок, думав, що Стамбулу варто б мати ефективніший туристичний департамент: він був просто зачарований вуличками, маленькими крамницями, повз які проходив, кав’ярнями. Усе, здавалося, зупинилося в часі: оздоблення, одяг людей, вуса в чоловіків. Чому більшість турків носить вуса?
Він, мабуть, розкрив причину, коли присів в одному барі, який, певно, бачив і кращі часи, оздобленому всередині в стилі модерну, що можна знайти лише в найбільш усамітнених і вигадливих куточках Парижа. Чоловік захотів випити другу на сьогодні каву по-турецьки — гуща й вода, без проціджування, — подану в такому собі мідяному кухлі з боковим руків’ям замість звичайного вушка, що він досі бачив лише тут. Він сподівався, що до кінця дня збуджувальний ефект уже мине й він зможе поспати спокійно ще одну ніч. Людей було небагато — лише один відвідувач, окрім нього, — і господар, помітивши, що він іноземець, зав’язав розмову.
Розпитував про Францію, Англію, Іспанію, розповів історію свого Cafe de La Раіх[45], поцікавився, як йому Стамбул («я щойно приїхав, та, гадаю, його варто спізнати більше»), питав про великі мечеті й великий базар («я ще нічого не бачив — приїхав учора») і почав розповідати про переваги своєї кави, доки Жак його не перебив:
— Я помітив одну цікаву річ, хоча можу помилятися. Але принаймні в цій частині міста всі носять вуса — і ви теж. Це якась традиція? Якщо не хочете, можете не відповідати.
Та господареві явно було приємно відповісти.
— Я страшенно радий, що ви це помітили — здається, це вперше іноземець, який завітав сюди, питає мене про це. А завдяки моїй відмінній каві нечисленні туристи, які відвідують місто, часто сюди приходять за порадою великих готелів.
Не спитавши дозволу, він сів за столик і попросив свого помічника — хлопчика заледве підліткового віку з іще гладеньким лицем — принести йому м’ятний чай.
Кава і м’ятний чай. Здавалося, що люди в цій країні тільки таке й п’ють.
— Релігія відіграє якусь роль?
— Для мене?
— Ні, для вусів.
— Жодним чином! Це пов’язано з тим, що ми — чоловіки. Що маємо честь і гідність. Я навчився цього від батька, який носив дуже добре доглянуті вуса й завжди казав мені: «Одного дня й у тебе такі будуть». Він пояснив, що в часи мого прадіда, коли кляті англійці та — вибачте — французи почали виштовхувати нас до моря[46], людям треба було вирішити, що робити далі. І оскільки в кожному батальйоні були шпигунські гнізда, постановили, що вуса будуть ніби кодом. Їх розмір означав, що людина могла бути за чи проти реформ, які кляті англійці — і, вибачте ще раз, французи — хотіли нам нав’язати. Звичайно, це не був якийсь секретний код, та принаймні декларація принципів.
Ми ходимо так від кінця славної Османської імперії, коли треба було визначити новий курс для нашої країни. Ті, хто виступали за реформу, носили вуса у формі букви М. Хто був проти, навпаки — кінчиками донизу, схоже на перевернуту U.
— А ті, хто не були ні за, ні проти?
— Ті повністю голили обличчя. Але це був сором для родини — мати когось отакого, ніби жінку.
— І це досі так?
— Отець усіх турків, Кемаль Ататюрк, військовий, що нарешті зумів покінчити з епохою злодіїв, усаджених на трон європейськими потугами, іноді носив вуса, а іноді — ні. Цим він заплутав усіх. Але встановлені традиції забуваються важко. Крім того, повертаючись до початку нашої розмови, — що поганого в тому, коли хтось демонструє символ своєї змужнілості? У тварин те саме: шерсть або пера.
Ататюрк. Відважний військовий, що воював у Першій світовій, дав відсіч вторгненню, скасував султанат, покінчив з Османською імперією, відділив ісламську релігію від держави (що багато хто вважав неможливим) та — що було найдошкульнішим для клятих англійців і французів — відмовився підписувати принизливий мирний договір з Антантою, як зробила Німеччина, посіявши несамохіть насіння нацизму. Жак уже бачив кілька фото цього ідола сучасної Туреччини, коли його підприємство планувало знову завоювати цю імперію, удаючись до підкупу й лукавства, — і ніколи не зауважив, що інколи він поставав без вусів; помітив лише, що на фото з вусами вони не були ні у формі М, ні як перевернута U, а мали традиційну західну форму, доходячи лише до кутиків губ.
Пресвятий Боже, скільки ж він вивчив про вуса та їх потаємні значення! Жак запитав, скільки винен за каву, але господар бару відмовився: до наступного разу.
— Багато арабських шейхів приїжджають сюди заради імплантації вусів, — підсумував він. — Ми в цьому найкращі у світі.
Жак іще про щось поговорив із господарем, який незабаром попросив пробачення, тому що почали підходити відвідувачі на сніданок. Він вирішив заплатити рахунок безвусому хлопцю й вийшов, дякуючи подумки своїй дочці за те, що вона буквально виштовхала його із займаної посади — компенсація при цьому виявилася чудовою. А якби він повернувся з «відпустки» і розказав співпрацівникам про вуса й про турків? Усі б це сприйняли як щось цікаве, екзотичне, але не більше.
Він покрокував у напрямку базару спецій, розмірковуючи: «Чому я ніколи, жодного разу не змусив моїх батьків покинути ненадовго поля в Амені, аби податися в мандри?» Спочатку відмовкою було, що вони потребували грошей, аби їх єдиний син здобув належну освіту. Коли ж він отримав такий диплом, що батьки навіть не розуміли, що це таке — маркетинг, — вони почали ухилятися, мовляв, може, у наступну відпустку, чи вже після тої, чи, може, уже аж у ту, хоча будь-який селянин знає, що природа ніколи не зупиняється і в полі почергово змінюється важка праця — сіяти, підрізати, збирати — з моментами глибокої нудьги в очікуванні чергового природного циклу.
Насправді вони ніколи не мали наміру виїхати з рідних, добре знаних місць, ніби решта світу була загрозливою, де вони б загубилися на незвіданих шляхах, у геть чужих містах, повних снобів, що одразу розпізнають акцент із глибинки. Ні, увесь світ однаковий, кожному призначено своє місце в ньому, і треба це поважати.
У дитинстві й підлітковому віці Жак відчував зневіру, але нічого було робити, окрім як тягтися життям, як було заплановано: знайти добру роботу (знайшов), зустріти жінку й одружитися (йому було 24 роки, коли це сталося), робити кар’єру, пізнавати світ (зміг і, зрештою, стомився від життя в аеропортах, готелях та ресторанах, тоді як жінка терпляче чекала вдома, намагаючись заповнити своє життя ще чимось, окрім виховання дочки), у якийсь момент бути висунутим на директора, звільнитися, повернутися в село й скінчити свої дні там, де народився.
45
«Кафе де ля Пе» (