Проблемою тепер був загальний страйк.
Телебачення транслювало всі події. Саме там він побачив, на свій подив та сором, що по двадцяти днях пекла президент Франції, генерал Шарль де Ґолль, який чинив опір нацистам, покінчив із колоніальною війною в Алжирі, якого всі обожнювали, зрештою виступив, аби сказати землякам, що організує референдум, пропонуючи «культурне, соціальне та економічне оновлення».
Те, що він пропонував, нічого не означало для робітників, що якнайменше цікавилися вільним коханням, країною без кордонів і всякими такими речами. Вони думали тільки про одну річ: значне підвищення зарплатні. Прем’єр-міністр Жорж Помпіду зустрівся з представниками профспілок, троцькістами, анархістами, соціалістами, і лише тоді криза почала відступати — тому що коли всіх посадовили одне навпроти одного, у кожного виявилися різні вимоги. Розділяй і владарюй.
Жак вирішив узяти участь у марші за де Ґолля. Уся Франція була налякана тим, що трапилося. Марш практично в усіх містах зібрав безліч людей і змусив тих, хто розпочав, на думку Жака, «анархію», відступати. Були підписані нові трудові договори. Студенти, яким уже нічого було вимагати, почали потроху повертатися в університетські кабінети — з відчуттям перемоги, яка абсолютно нічого не значить.
Наприкінці травня (чи на початку червня — він не міг точно пригадати) його дочка нарешті повернулася додому й сказала, що вони домоглися того, чого хотіли. Він спитав, чого ж вони хотіли. Вона не пояснила, але видавалася втомленою, розчарованою, пригніченою. Ресторани вже повідчинялися, вони пішли повечеряти при свічках, уникаючи розмов на цю тему — Жак ніколи б не сказав, що пішов на марш на підтримку уряду, — і єдиним коментарем, що він сприйняв серйозно, дуже серйозно, були її слова: «Я втомилася тут. Помандрую й поживу подалі».
Згодом вона відмовилася від цієї ідеї, поступившись необхідності «закінчити своє навчання», і він зрозумів, що ті, хто виступав за квітучу й конкурентоспроможну Францію, перемогли. Справжні революціонери аж ніяк не переймаються закінченням навчання й одержанням диплома.
Відтоді він прочитав тисячі сторінок пояснень і виправдань, поданих філософами, політиками, видавцями, журналістами тощо. Вони посилалися на закриття університету в Нантері одразу на початку місяця, але це не могло виправдати всю ту лють, свідком якої він був у нечисленних випадках, коли наважувався виходити з дому.
І він ніколи не натрапив на жоден, на жоден рядок, що міг змусити його сказати: «О, саме це все й спровокувало».
Другим — і вирішальним — моментом у зміні поглядів стала вечеря в одному з найрозкішніших паризьких ресторанів, куди він водив особливих клієнтів — потенційних покупців його товарів для своїх країн. Травень 1968 року був уже у Франції чимось минулим, проте поширив своє полум’я по інших частинах світу. Ніхто не хотів про це думати, і якщо якийсь іноземний клієнт наважувався щось запитати з цього приводу, він делікатно змінював тему, мовляв, «газети завжди все перебільшують».
І розмова на цьому припинялася.
Жак приятелював із власником ресторану, який називав його просто на ім’я, і це справляло належне враження на його компанію — що було частиною плану, між іншим. Він заходив, офіціанти супроводжували до «його столика» (що постійно змінювався, залежно від кількості запрошених, які, звичайно, цього не знали), кожному негайно подавали келих шампанського, приносили меню, робилися замовлення, дороге вино («Ваше, як звичайно, чи не так?» — питав офіціант, і Жак ствердно кивав головою), та розмови були тими самими (нещодавно прибулі завжди хотіли знати, чи варто піти в «Лідо», «Крейзі Горе» або «Мулен Руж» — неймовірно, як за кордоном Париж звівся тільки до цього). На діловій вечері про справи не говорили аж до кінця, коли всім за столом пропонувалися відмінні кубинські сигари — тоді особи, що вважали себе неабиякими важливими, погоджували останні деталі, хоча насправді відділ продажів уже передбачив усі ці речі й потребував лише підписів, що ставилися завжди.
Коли всі зробили замовлення, офіціант повернувся до нього: «Як завжди?»
Як завжди: устриці для початку. Він пояснив, що їх слід їсти живими; оскільки ж його гості були переважно іноземцями, вони вжахнулися. Після того він одразу збирався замовити escargots — славетних равликів. А насамкінець принесуть страву з жаб’ячих стегенець.
Ніхто не наважувався наслідувати його, та саме цього він і хотів. Це було частиною маркетингу.
Усі перші страви були подані водночас. Принесли устриць, і всі чекали, що ж буде далі. Він вичавив трохи лимону на першу, яка ворушилася, на подив та острах запрошених. Поклав її до рота й дав зіслизнути до шлунка, смакуючи солону рідину, що завжди залишалася в скойці.
За дві секунди він уже не міг дихати. Зробив зусилля, аби втриматися на стільці, але марно — упав на підлогу й зрозумів, що зараз помре, отак дивлячись на стелю й люстру зі справжнього кришталю, очевидно, привезену з Чехословаччини.
Кольори в його очах почали мінятися, тепер він бачив тільки чорне та червоне. Жак спробував сісти — він з’їв десятки, сотні, тисячі устриць за своє життя, — але тіло не слухалося. Він намагався вдихнути, але повітря не проникало в легені.
Мить болісної туги — і Жак помер.
Раптом він почав плисти по стелі ресторану, довкола метушаться люди, а офіціант-марокканець біжить до кухні. Жак бачив не чітко і ясно, а ніби через розгорнуту прозору плівку або ж воду, що струменіла поміж ним і тим, що внизу. Уже не було страху, нічого — безмежний спокій розлився скрізь, а час — бо час іще був — пришвидшувався. Люди внизу, здавалося, рухаються як у сповільненому кіно, ніби окремими кадрами. Марокканець повертався з кухні, а образи зникали — зосталися тільки біла порожнеча та спокій, майже відчутний на дотик. Усупереч тому, що багато хто розказує про такі випадки, він не побачив ніякого чорного тунелю, хоча відчував, що є енергія любові довкола нього, якої вже давно не зазнавав. Він був немовлям у череві матері й не хотів більше ніколи звідти виходити.
Зненацька чиясь рука його схопила й почала штовхати донизу. Він не хотів іти, бо нарешті насолоджувався тим, за що завжди змагався й чого сподівався все життя: спокоєм, любов’ю, музикою, спокоєм. Але рука смикнула його з неймовірною силою, і він уже не міг із цим боротися.
Перше, що він побачив, коли розплющив очі, було обличчя господаря ресторану, напівстурбоване й напіврадісне. Серце колотилося, він відчував нудоту, бажання блювати, але стримався. Його пробирав холодний піт, і один з офіціантів накрив його скатертиною.
— І де це ти собі запопав такий попелястий колір обличчя разом з цією чудовою блакитною помадою? — запитав господар.
Нещодавні співтрапезники, що порозсідалися на підлозі довкруж нього, теж мали вигляд і заспокоєних, і перестрашених. Він спробував підвестися, але господар не дав.
— Лежи. Це не вперше таке тут сталося і, гадаю, не востаннє. З цієї причини не тільки люди, а більшість ресторанів зобов’язані мати аптечку невідкладної допомоги, з пластирем, знезаражувальними препаратами, дефібрилятором на випадок серцевого нападу та про всяк випадок ін’єкцію адреналіну, який ми щойно й використали. Маєш телефон кого-небудь із родичів? Ми викликали швидку допомогу, але загрози життю немає ніякої. Медики запитають про те саме — якийсь номер телефону, та якщо його немає, гадаю, хтось із товаришів зможе супроводити тебе.
— Це устриця? — були перші слова Жака.
— Звичайно ні! Наші продукти — найвищої якості. Та ми не знаємо, що їдять вони, — і, судячи з усього, ця наша подруга замість виростити з цього перлину вирішила спробувати вбити тебе.
То що це було?
Тієї миті прибула швидка допомога, його хотіли покласти на носилки, та він сказав, що вже почувається добре — сам хотів у це вірити, — трохи із зусиллям підвівся, але пара медиків усе-таки вклала його на носилки. Він вирішив не сперечатися й менше розмовляти. У нього запитали номер когось із рідних. Жак дав телефон дочки, і це було доброю ознакою, бо він уже міг ясно мислити.