— Тому що колись я зможу розказати таке, у що люди не повірять. Попила кави в Європі й за двадцять хвилин зайшла до ресторану в Азії, налаштована з’їсти все смачне, що тільки там є.
Це була непогана ідея. Він зможе сказати те саме своїм друзям. І теж ніхто б не повірив — подумали б, що йому наркотики розум потьмарили, та хіба це було б важливо? Насправді був один «наркотик», який повільно починав діяти, — це трапилося вдень, коли він зустрів того чоловіка, знов увійшовши в порожній культурний центр із пофарбованими в зелений колір стінами.
Карла купила на базарі якусь косметику, бо вийшла з душу з підведеними очима, підфарбованими бровами, чого він ніколи раніше не бачив. Вона постійно всміхалася, чого він теж раніше не помічав. Пауло захотів поголитися — він зазвичай носив невелику борідку, яка приховувала його опукле підборіддя, але намагався голитися завжди, коли міг, і відсутність такої можливості нагадувала йому жахливі дні, проведені у в’язниці. Та він не здогадався купити якусь одноразову бритву — останню викинув ще перед тим, як вони проїхали Югославію. Тож Пауло надів светр, куплений у Болівії, джинсову куртку з аплікаціями у формі зірок, і вони разом спустилися.
У вестибюлі готелю не було нікого з автобуса, за винятком шофера, зануреного в читання газети. Пауло запитав, як перетнути міст до Азії. Водій усміхнувся:
— Розумію. Я зробив те саме, коли приїхав сюди вперше.
Він пояснив їм, де сісти в автобус (хай і не думають перейти пішки), і пошкодував, що забув назву чудового ресторану на тому березі Босфору, де колись сам обідав.
— І що діється у світі? — запитала Карла, кивнувши на газету.
Водія теж здивували її макіяж та усмішка. Щось помінялося.
— Тихо вже протягом тижня. Для палестинців, що — як пише газета — становлять більшість у країні й готували державний переворот, цей місяць назавжди запам’ятається як «Чорний вересень». Так вони його називають. Та попри це транспортний рух звичний — хоча я таки знову зв’язався з офісом, і вони порадили зачекати інструкцій.
— Чудово, ніхто ж не поспішає. Стамбул — це цілий світ, який іще належить відкрити.
— Вам треба відвідати Анатолію.
— Усьому свій час.
Поки вони йшли до автобусної зупинки, він помітив, що Карла тримала його руку так, ніби вони закохані, чого насправді не було. Вони трохи поговорили про всяке, погодилися, що це прекрасно, коли вночі повня, немає ані вітру, ані дощу — ідеальний час для їхньої вечері.
— Сьогодні плачу я, — сказала вона. — У мене шалене бажання випити.
Автобус в’їхав на міст, вони перетнули Босфор у шанобливому мовчанні — ніби переживали релігійний досвід. Вийшли на першій зупинці, пройшли азійським берегом, де було п’ять чи шість ресторанів із клейончастими скатертинами на столах. Зайшли в перший-ліпший. Споглядали пейзаж навпроти, місто, де пам’ятники не були освітлені, як у Європі, але місяць випромінював найпрекрасніше, чарівне світло.
Підійшов офіціант і запитав, що принести. Обоє попросили, щоб він сам вибрав найкраще з національної кухні. До такого офіціант не звик.
— Але я маю знати, що ви бажаєте. Тут зазвичай усі знають, чого бажають.
— Ми хочемо найкраще. Такої відповіді не достатньо?
Безумовно, достатньо. І офіціант замість питати знову зрозумів, що парочка іноземців довіряє йому. Це покладало на нього величезну відповідальність, але заразом і тішило надзвичайно.
— А що ви хотіли б випити?
— Найкраще тутешнє вино. Нічого європейського, адже ми в Азії.
Вони вечеряли в Азії, разом, уперше в житті!
— На жаль, у нас не подають алкогольні напої. Такі релігійні правила.
— Але ж Туреччина — світська країна, хіба не так?
— Так, але тутешній господар — людина віруюча.
Якби вони захотіли, то могли б перейти в інший заклад — за два квартали знайшли б те, чого бажали. Але там пили б вино і втратили чудовий вид Стамбула, залитого місячним світлом. Карла спитала себе, чи зможе сказати все те, що збиралася, нічого не випивши. Пауло не вагався: хай буде вечеря без вина.
Офіціант приніс металевий ліхтар із червоною свічкою всередині, запалив її посередині столу, і, поки все це відбувалося, ніхто з них обох не промовив ані слова — вони пили красу й п’яніли від неї.
— Ми балакали про те, як кожен провів день. Ти сказав, що пішов на базар, аби зустріти мене, а потім передумав. І добре, адже я не була на базарі. Завтра підемо разом.
Вона поводилася зовсім інакше, напрочуд лагідно — що не було характерно для неї. Може, вона зустріла когось і їй було необхідно поділитися пережитим?
— Починай ти. Ти сказав, що підеш шукати якусь релігійну церемонію. Знайшов?
— Не зовсім те, що шукав, але знайшов.
знав, що ти повернешся, — сказав безіменний чоловік, коли хлопець у барвистих одежах увійшов знову. — Гадаю, ти здобув добрий досвід, бо це місце просякнуте енергією дервішів-танцівників. Проте — хочу це підкреслити — Бог присутній де завгодно на землі, навіть у найменших речах: у комахах, у піщинці — у всьому.
— Я хочу навчитися суфізму. Мені потрібен учитель.
— Тоді шукай істину, намагайся бути поряд із нею зажди, навіть якщо вона боляче б’є, довго мовчить або не каже те, що ти хочеш почути. Це і є суфізм. Решта — це священні церемонії, які лише посилюють цей екстаз, і щоб брати участь у них, ти маєш прийняти іслам, чого я, щиро кажучи, не раджу: не треба подаватися до якоїсь релігії лише через ритуали.
— Але мені треба, щоб хтось повів би мене по шляху істини.
— Суфізм — це інше. Уже написано тисячі книжок про шлях істини, і жодна з них не пояснює як слід, чим вона є. Заради Істини людська раса скоїла свої найгірші злочини. Чоловіки й жінки були спалені, культура цілих цивілізацій зруйнована, тих, хто коїв тілесні гріхи, цуралися, ті, хто шукав іншого шляху, були відкинуті. Одного з них розіп’яли в ім’я «істини». Та він устиг залишити найкраще визначення Істини. Це не дає нам певності. Це не дає нам глибини. Це не робить нас кращими за інших. Це не тримає нас у полоні упереджень. Істина — це те, що робить нас вільними. «Пізнаєте Істину, і вона звільнить вас», — сказав Ісус.
Він зробив паузу.
— Суфізм — це не що інше, як актуалізація себе самого, перегримування свого мислення, розуміння того, що слова неспроможні описати абсолютне, нескінченне.
одали страви. Карла прекрасно розуміла, що розповідав Пауло, і все, що вона збиралася сказати, коли настане її черга, спиратиметься на його слова.
— Будемо їсти мовчки? — запитала вона.
І знову Пауло подивувався її стриманості: зазвичай вона вимовляла фразу зі знаком оклику наприкінці.
Так, вони їстимуть мовчки. Дивитимуться на небо, на повний місяць, на води Босфору, осяяні його променями, обличчя, освітлені полум’ям свічки, серце, що вибухає, коли зустрічаються двоє незнайомців і раптом рушають разом в інший вимір. Що більше ми дозволяємо собі одержати від світу, то більше й будемо одержувати — нехай то буде любов чи ненависть.
Але тієї миті не було ні першого, ні другого. Він не шукав жодного одкровення, не дотримувався жодної традиції, забув про те, що казали священні тексти, логіка, філософія, — усе.
Вони перебували в порожнечі, а порожнеча, всупереч собі, виповнювала все.
Вони не спитали, що їм принесли, — це були маленькі порції на багатьох тарілках. Не наважилися пити місцеву воду, тож попросили свіжих напоїв — так певніше, хоча значно менш цікаво.
Пауло спромігся поставити питання, через яке вмирав від цікавості і яке могло зіпсувати вечір, та він уже не був здатен контролювати себе:
— Ти сьогодні чомусь інакша. Ніби зустріла когось та закохалася. Можеш не відповідати, якщо не хочеш.
— Так, зустріла і тепер закохана, хоча він іще й не знає.
— Отакі в тебе новини за сьогодні? І саме це ти хочеш мені розповісти?
— Так. Коли ти скінчиш твою історію. Чи вже скінчив?