— Ні. Але немає необхідності розповідати її до кінця, бо вона ще кінця не має.
— Я хотіла б почути решту.
Вона не розлютилася від його запитання, і він спробував зосередитися на їжі — жодному чоловікові не подобається дізнаватися про такі речі, особливо в компанії жінки. Він завжди бажає, щоб вона була з ним повністю, зосереджена на цій миті, на вечері при світлі свічки, на місяці, який освітлює води й місто.
Пауло почав куштувати потроху кожної страви — щось із тіста з м’ясною начинкою нагадувало равіолі, рис, загорнутий у маленькі сигари з виноградного листя, йогурт, прісні перепічки щойно з печі, квасолю, шашлик, щось на кшталт піци, зробленої у формі човна й фаршированої оливками та спеціями. Ця вечеря могла тривати вічність. Але, на подив обох, страви швидко зникли зі столу — були надто смачні, щоб там залишатися, холонучи й утрачаючи смак.
Офіціант повернувся, прибрав пластмасові тарілки й запитав, чи може нести головну страву.
— У жодному разі! Ми наїлися від пуза!
— Але вона вже готується, ми це не можемо скасувати.
— Ми заплатимо за головну страву, тільки, будь ласка, не несіть більше нічого, а то ми не зможемо вийти звідси самостійно.
Офіціант засміявся. Вони теж. Віяв інший вітер, приносив інші запахи, наповнюючи все довкола іншими смаками й кольорами.
Це не мало нічого спільного з їжею, з місяцем, з Босфором, з мостом — лише з прожитим сьогодні днем.
— Ти закінчиш оповідь? — спитала Карла, запалюючи дві сигарети й подаючи одну йому. — Я дуже хочу розповісти про мій день і про зустріч із самою собою.
Певно, вона ввійшла в контакт зі своєю душею-близнюком. Насправді Пауло вже не цікавила її розповідь, але ж він раніше попросив її послухати, тож тепер мав змиритися з цим.
ого думки повернулися до зеленого залу з облупленими бантинами даху та побитим склом у вікнах, що колись, мабуть, були справжнім витвором мистецтва. Сонце вже сіло, у приміщенні сутеніло, треба було вертатися до готелю, та Пауло й далі хотів говорити з безіменним чоловіком:
— Але ж ви, певно, мали вчителя?
— Трьох — і жоден не був пов’язаний з ісламом чи знавцем поем Румі. Поки я вчився, моє серце питало Господа: чи я на правильному шляху? Він відповідав: на правильному. Я наполягав: і ким є Господь? І він відповідав: тобою.
— Хто були троє ваших учителів?
Незнайомий чоловік усміхнувся, запалив блакитний наргіле[49] біля себе, вдихнув кілька разів, простяг його Пауло, який зробив те саме, і сів на підлогу.
— Перший був злодієм. Одного разу я заблукав у пустелі й дістався дому дуже пізно вночі. Ключ я залишив сусідові, та мені було незручно будити його о такій порі. Зрештою, я зустрів якогось чоловіка, попросив допомоги, і він відчинив замок, що я й оком не встиг змигнути.
Я був вражений і попрохав його навчити мене такого. Він зізнався, що живе крадіжками, але я був йому такий вдячний, що запросив переночувати в моєму домі.
Він залишався в мене протягом місяця. Щоночі виходив і приказував: «Я пішов на роботу; продовжуй медитувати й добре молися». Коли він вертався, я завжди питав, чи він здобув щось. Він незмінно відповідав: «Цієї ночі нічого. Та коли Богові вгодно, завтра спробую знову».
Це був веселий чоловік, і я ніколи не бачив його у відчаї від марності зусиль. Протягом значної частини мого життя, коли я медитував і знов медитував, даремно намагаючись вступити в контакт із Богом, пригадував слова крадія: «Цієї ночі нічого. Та, коли Богові вгодно, завтра спробую знову». Це додавало мені сили йти далі.
— А хто був другий?
— Щеня. Я йшов до ріки, бо хотів пити, коли натрапив на щеня. Воно теж відчувало спрагу. Але, діставшись води, побачило там інше щеня — власне відображення. Воно перелякано застигло, відбігло, загавкало й робило все, щоб відігнати друге щеня. Звичайно, такого не сталося. Нарешті, коли його спрага стала нестерпною, воно зважилося прийняти виклик і шубовснуло в річку — і в цю мить відображення зникло.
Безіменний чоловік зробив паузу й повів далі:
— Нарешті, моїм третім учителем була дитина. Вона йшла до мечеті, несучи запалену свічку в руці. Я запитав: «Ти сам запалив цю свічку?» Хлопчик відповів, що так. Оскільки мене завжди непокоїть, коли діти граються з вогнем, я наполягав: «Хлопчику, але ж перед тим ця свічка не горіла. Можеш сказати, звідки взявся цей вогонь?»
Хлоп’я засміялося, згасило свічку й запитало вже в мене: «А ви можете мені сказати, куди пішов вогонь, який щойно тут був?»
У цю мить я зрозумів, яким дурним завжди був. Хто запалює полум’я мудрості? Куди воно йде? Я зрозумів, що, як ця свічка, людина іноді несе в серці священний вогонь, але ніколи не знає, де він був запалений. Відтоді я почав приділяти більше уваги всьому, що мене оточує: хмарам, деревам, рікам і лісам, чоловікам і жінкам. І все навчало мене того, що треба було знати в певну мить, і уроки зникали, коли я їх більше не потребував. У мене були тисячі вчителів за все життя.
Я повірив у те, що це полум’я завжди палахкотітиме, коли я потребуватиму його; я був учнем життя й далі лишаюся таким. Я тепер умію навчатися через найпростіші й найнесподіваніші речі — як оповідки, що батьки розказують своїм дітям.
Саме тому майже вся суфійська мудрість — не у священних текстах, а в оповідях, молитвах, танцях та спогляданні.
Знов почулися гучномовці з мечетей, через які муедзини закликали вірних до останньої молитви дня. Безіменний чоловік уклякнув, повернувшись у бік Мекки, і почав молитися. Коли скінчив, Пауло запитав, чи може повернутися наступного дня.
— Звичайно, — відповів той. — Але ти не навчишся більшого, ніж твоє серце захоче тебе навчити. Бо все, що я маю для тебе, — це історії та місце, яким ти можеш скористатися завжди, коли шукатимеш тиші, — якщо в нас тоді не буде релігійних танців.
ауло повернувся до Карли:
— Тепер твоя черга.
Так, вона знала. Сплатила рахунок, і вони попрямували до берега протоки. На мосту можна було почути звуки автомобілів, та це не могло зіпсувати враження від місяця, води, панорами Стамбула.
— Сьогодні я сиділа на іншому березі й кілька годин дивилася, як тече вода. Я пригадала, як жила до сьогодні, чоловіків, яких спізнала, та мою поведінку, що, здається, ніколи не міняється. Я вже втомилася сама від себе.
І я спитала себе: чому я така? Чи я така одна, чи існують інші люди, не здатні кохати? Я мала багато чоловіків, які були готові на все заради мене, — і не закохалася в жодного. Іноді думала, що нарешті знайшла мого зачарованого принца, але це почуття не тривало довго — і трохи згодом я вже не могла витримувати товариства цієї людини, хоч би яка ніжна, уважна, лагідна вона була. Я особливо не пояснювала, просто казала правду — а вони всіляко намагалися знов завоювати мене, та марно. Лише дотик до моєї руки в намаганні виправдати щось викликав у мене відразу.
Поряд зі мною траплялися люди, що погрожували самогубством — слава Богу, лише погрожували. Я ніколи не відчувала ревнощів. У певний момент, після двадцятиліття, вирішила, що хвора. Я ніколи не була вірною — підчіплювала різних коханців, навіть коли була з чоловіком, готовим зробити все для мене. Я познайомилася з одним психіатром чи психоаналітиком — точно не знаю, і ми поїхали до Парижа. Він уперше помітив оце, й одразу почалися кліше: я потребую медичної допомоги, моєму організму бракує якоїсь речовини, яку виробляють залози... Замість лікування я повернулася в Амстердам.
Як ти вже відчув і зрозумів, я легко зваблюю чоловіків. Та невдовзі втрачаю інтерес. Звідси — моя ідея поїхати до Непалу: я думала ніколи не повернутися, зістаритися, відкриваючи любов до Бога, який, зізнаюся, на цю мить, певно, єдине, що я маю, хоч і не повністю переконана в цьому.
Усе ж я не знаходила відповіді на це питання, не хотіла йти до лікарів — хотіла просто зникнути зі світу й присвятити моє життя спогляданню. І більше нічому.
Чому життя без кохання нічого не варте? Чим є життя без кохання? Це дерево, яке не приносить плодів. Це спати й не бачити снів. А іноді навіть неможливість спати. І жити, день за днем чекаючи, що сонячний промінь проб’ється в зачинену кімнату, пофарбовану в чорне, де ти знаєш про існування ключа, але не бажаєш відчинити двері й вийти.