— Розумію. Крім усього, я відчуваю, що дія починає слабшати.
І, розуміючи, що вона від цього не помре й що дівчина поряд із нею ніколи її не поведе на дах будинку, Марі відчула, що її серце перестало калатати, і вирішила просто насолодитися цими двома годинами.
І всі її чуття — дотик, зір, нюх, смак — стали одним-єдиним, ніби вона могла зазнавати всього водночас. Світло назовні почало втрачати яскравість, але люди й далі були оточені своїми аурами. І вона знала, хто страждає, хто щасливий, хто невдовзі помре.
Усе було новим. Не тільки тому, що вона йшла Стамбулом, а й тому, що тепер була іншою Марі, незнайомою, набагато сильнішою та набагато мудрішою, ніж та, з якою співжила протягом усіх тих літ.
Хмари на небі дедалі більше набрякали, віщуючи можливу бурю, і їх форми потроху починали втрачати таке ясне перед тим значення. Та вона знала, що хмари мають свій код для розмови з людьми, і якщо вона багато дивитиметься на небо в наступні дні, то зрозуміє, що вони хочуть сказати.
Вона думала, повинна чи ні розказати батькові, чому вирішила їхати до Непалу, та було б дурістю не продовжити путь тепер, коли вже заїхали так далеко. Вони відкриють речі, що пізніше, з віком, для них обох стане важче пізнати.
Як можна було так мало знати? Деякі з її неприємних дитячих вражень повернулися і вже не видавалися аж такими неприємними — просто враженнями. А вона стільки часу надавала їм завеликого значення — чому?
Зрештою, відповідь була непотрібна, вона відчувала, що ці речі розв’язувалися самі собою. Час від часу, коли вона споглядала те, що вважала духами довкола себе, перед нею поставали двері до пекла, та вона вже вирішила більше їх не відчиняти.
У цей момент вона насолоджувалася світом без запитань та відповідей. Без сумнівів та певностей — насолоджувалася світом, будучи невіддільною частиною його. Насолоджувалася світом без часу, де минуле й майбутнє були тільки теперішнім моментом — нічим більше. Її душа то виявляла себе дуже старою, то здавалася немовлям, насолоджуючись новими враженнями, дивлячись на пальці руки й помічаючи, що вони окремі й рухаються, бачачи дівчину поряд і радіючи від розуміння, що та спокійніша, що її світло повернулося, що вона навіть закохана — поставлене раніше питання не мало аніякого сенсу, ми завжди знаємо, коли закохані.
Коли підійшли до дверей готелю після майже двогодинного ходіння — Марі зрозуміла, що голландка вирішила побродити містом, чекаючи, щоб дія наркотику минула до того, як вони зустрінуться з іншими, — почувся перший гуркіт грому. І вона знала, що Бог розмовляє з нею, кажучи, щоб тепер вона повернулась у світ, бо ж вони мали ще багато роботи разом. Вона повинна допомогти батькові, який мріяв стати письменником, але ніколи не написав на папері жодного слова, окрім презентації, аналітичного дослідження, статті.
Треба було допомогти батькові, як і він їй допоміг, він мав жити ще довго — про це Марі благала Бога, — а вона одного прекрасного дня вийде заміж, про що ніколи раніше не роздумувала, адже розглядала це як останній крок у своєму житті без обмежень та рамок.
Одного дня вона вийде заміж, а батькові треба бути щасливим у власному житті й робити те, що подобається. Вона дуже любила свою матір і не винуватила її в розлученні, але щиро хотіла, аби батько зустрів когось, щоб разом крокувати по цій священній для всіх нас землі.
Вона тепер розуміла, чому заборонили цей наркотик; з ним світ не зміг би функціонувати. Люди входили б у контакт хіба що самі з собою, ніби мільярди монахів медитували водночас у своїх внутрішніх печерах, байдужі до агонії та слави інших. Машини перестали б їздити, не злітали б літаки. Не було б сівби й збирання врожаю — лише засліплення та екстаз. І невдовзі людство було б зметене з землі тим, що на початку вважалось очисним вітром, але зрештою перетворилося б на вітер загального знищення.
Вона перебувала у світі, належала йому, повинна була сповнити Божу волю, що Господь відкрив їй голосом грому, — працювати, допомагати батькові, боротися проти того, що вважала хибним, поринути, як і всі, у щоденні битви. Таке було її призначення. І воно поведе її до кінця. Це була її перша й остання мандрівка під LSD, і вона раділа її закінченню.
ого вечора їхня група зібралася й вирішила відсвяткувати останній день у Стамбулі в ресторані, де подавали спиртні напої, де можна поїсти й випити разом і обмінятися денними враженнями. Рагула й Майкла — водіїв — теж запросили. Вони сказали, що це суперечить правилам компанії, та швидко погодились, тож не було потреби надто наполягати.
— Тільки не просіть, щоб ми залишилися на ще один день — я цього не можу зробити, бо втрачу роботу.
Вони не збиралися ні про що просити. Попереду ще була вся Туреччина, насамперед Анатолія, яку всі називали прегарною місцевістю. Вони справді скучили за постійними змінами краєвидів.
Пауло вже повернувся зі свого таємничого місця і знав, що наступного дня будуть вирушати. Він попрохав вибачення, пояснивши, що хотів би повечеряти наодинці з Карлою.
Усі зрозуміли, що то за «дружба», і тактовно не заперечували.
У двох жінок сяяли очі. У Марі й Карли. Ніхто не спитав, що таке, та й самі вони не збиралися нічого пояснювати.
як минув твій день?
Вони теж обрали місце, де можна було випити, і вже спорожнили перший келих вина.
Перш ніж відповісти, Пауло запропонував замовити страви. Карла погодилась. Тепер, коли вона нарешті перетворилася на справжню жінку, здатну кохати з усією силою й без необхідності вдаватися для цього до якогось наркотику, вино було просто для настрою.
Вона вже знала, що на неї чекає. Уже знала, якою буде розмова. Знала це відтоді, як вони так розкішно кохалися напередодні; їй тоді захотілося розплакатись, та вона прийняла свою долю, ніби все було визначено їй наперед. Усе, чого вона прагла в житті, — це полум’я в серці, і чоловік, що в той момент проник у неї, дав їй це. І того дня, коли вона нарешті зізналася в коханні, його очі не заблищали, як вона сподівалася.
Вона не була наївною, однак досягла того, чого найбільше хотіла в житті, — не загубилася в пустелі, а струменіла, наче води Босфору, у напрямку до велетенського океану, де зустрічаються всі ріки, і ніколи не забуде Стамбул, худорлявого бразильця та його розмови, які вона не завжди могла підтримати. Він здійснив диво, але не мав знати про це, аби можлива провина не змусила його змінити думку.
Вони замовили ще пляшку вина. І тоді він заговорив.
— Безіменний чоловік уже був у культурному центрі, коли я прийшов. Я привітав його, та він не відповів, його погляд застиг на якійсь точці, ніби в трансі. Я вклякнув на підлозі, спробував вивільнити думки й помедитувати, увійти в спілкування з душами тих, хто тут танцював, співав і вшановував життя. Я знав, що в якусь мить він вийде з цього стану, і вичікував — насправді не «вичікував» у прямому значенні слова, а віддався миті, нічогісінько не чекаючи.
Гучномовці закликали місто до молитви, чоловік вийшов із трансу й виконав один з п’яти денних обрядів. Лише тоді помітив, що я теж там. Запитав, чому я повернувся.
Я пояснив, що провів ніч у роздумах про нашу зустріч і тепер хотів би душею й тілом віддатися суфізму. Мені дуже кортіло розповісти, що вперше в житті кохався — тому що коли ми були в ліжку, коли я був у тобі, я ніби насправді виходив зі свого тіла. Я не відчував такого раніше. Та подумав, що це недоречна тема, і не сказав нічого.
— Читай поезії, — була відповідь. — І досить із тебе.
— Для мене цього не достатньо, мені потрібні дисципліна, суворість, місце для служіння Богові, таке, аби бути ближчим до світу. Перед тим як піти сюди вперше, я вже був захоплений дервішами, які танцювали і входили в транс. Тепер мені треба, щоб моя душа танцювала зі мною.
Доведеться чекати тисячу й один день, щоб це сталося? Прекрасно, я чекатиму. Донині я вже пережив досить — можливо, удвічі більше, ніж мої однокурсники. Я можу присвятити три роки життя, щоб спробувати, коли вдасться, увійти в справжній транс дервішів-танцівників.