Вони йшли хвилини зо три, коли інший голос сказав: «Варіант чекає на подвір’ї».
Варіант?[21] Пізніше він зрозумів, що це була марка автомобіля, але в той момент подумав, що то шифрування, щось подібне до «Розстрільний загін уже готовий».
Його підвели до машини й просунули під каптур папір і ручку. Він і не думав читати, був готовий підписати все, що йому скажуть, можливо, і зізнання, яке принаймні покінчило б із цією божевільною ізоляцією. Але «добрий кат» пояснив, що це список його речей, знайдених у готелі. Наплічники лежали в багажнику.
Наплічники! Це було сказано в множині. Але він настільки оціпенів, що не звернув уваги.
Він зробив що наказано. Дверці з другого боку відчинилися. Через дірочку в каптурі Пауло побачив одяг — це вона! Від неї зажадали того самого: щоб підписала документ, та вона відмовилася, бо хотіла прочитати, що в ньому. З тону її голосу було зрозуміло, що жодного разу вона не піддалася паніці, повністю контролюючи власні емоції, і той тип — вимушено — погодився, аби вона прочитала. Коли закінчила й нарешті поставила підпис, її долоня торкнулася руки Пауло.
— Не дозволено торкатись один одного, — сказав «добрий кат».
Вона не зважила на це, і Пауло на якусь мить подумав, що їх обох знову затягнуть усередину і катуватимуть через непокору наказам. Він спробував забрати руку, але жінка стисла її сильніше й не випустила.
«Добрий кат» зачинив тоді дверці й наказав машині рушати. Пауло спитав, чи з нею все добре, і відповіддю був цілий звіт про те, що сталося. Хтось засміявся на передньому сидінні, і він попросив кохану краще помовчати: вони зможуть поговорити потім, або іншого дня, або в місці, куди їх везли — можливо, до справжньої в’язниці.
— Ніхто не підписує документ про те, що наші речі повернуто, коли не має наміру відпустити нас, — відповіла вона.
Тип на передньому сидінні знов засміявся — насправді засміялося двоє. Водій був не сам.
— Мені завжди казали, що жінки відважніші за чоловіків, — зазначив один з них. — Це ми тут помітили щодо ув’язнених.
Тепер уже пасажир на передньому сидінні попросив водія замовкнути. Машина їхала ще якийсь час, зупинилася, і той тип наказав зняти каптури.
Це був один із тих, хто схопив пару в готелі, — чоловік східного походження, але тепер уже усміхнений. Він вискочив з машини разом з ними, підійшов до багажника, витяг наплічники й подав їх, а не кинув на землю.
— Ви вільні. Зверніть ліворуч на першому перехресті, пройдіть іще хвилин зо двадцять — і побачите кінцеву автобусну зупинку.
Він сів назад, і автомобіль неквапом рушив, ніби його пасажирів ніщо не зв’язувало з тим, що сталося, — такою була нова дійсність країни: командували вони, і ніхто ні перед ким не міг чогось там оскаржити.
Пауло поглянув на коханку, вона на нього. Обоє обійнялися, з’єднались у довгому поцілунку й пішли до зупинки. Було небезпечно залишатися в тому ж готелі, вважала вона. Здавалося, що жінка ніяк не змінилася, ніби ці дні — тижні, місяці, роки? — були просто якоюсь мандрівкою в сні, а гарні спогади переважали й не могли бути затьмарені тією пригодою. Він крокував швидко, уникаючи ствердження, що провину мала вона, що їм не треба було їхати дивитися скульптури, вирізьблені вітром, що, якби вони просто рушили далі, нічого з того не сталося б, — проте винувата була не коханка, ані Пауло, ані хтось із знайомих.
Який же сміховинний і слабкий вигляд він мав! Раптом відчув шалений головний біль, такий сильний, що майже не давав йому йти далі, у напрямку до свого міста, чи повернутися до Брами Сонця й розпитати в давніх і забутих тамтешніх мешканців, що ж таке трапилося. Він зіперся на якийсь мур, і його наплічник зіслизнув долі.
— Знаєш, що з тобою? — запитала кохана й сама ж відповіла: — Я знаю, бо вже пройшла через таке на батьківщині під час бомбардувань. За весь той час твоя мозкова активність сповільнилась, і кров не промивала у звичайний спосіб судини всього тіла. Це минеться за дві чи три години. Та все одно купимо аспірину на зупинці.
Вона взяла його наплічник, підтримала його й примусила йти — спочатку повільно, а потім швидше.
Ну й жінка, яка жінка! Шкода, що коли він запропонував поїхати разом в обидва центри світу — до площ Пікаділлі та Дам, — вона сказала, що втомилася подорожувати та, щиро кажучи, вже його не кохає. Кожен мав іти своїм шляхом.
отяг зупинився, і через вікно вже можна було побачити страхітливий напис кількома мовами: «МИТНИЦЯ».
Зайшли кілька митників і почали оглядати вагони. Пауло вже дещо заспокоївся, екзорцизм скінчився, але одна фраза з Біблії, власне, з Книги Іова, не виходила йому з голови:«...і те, чого лякавсь я, надійшло на мене» (Іов 3:25).
Треба було контролювати себе: будь-хто може зачути його страх.
Усе добре. Коли, як сказав аргентинець, станеться найгірше й не пропустять — немає проблеми, в й інші кордони, які можна перетнути. І, якщо й це не вдасться, завжди лишається другий центр світу — площа Пікаділлі.
Він відчував безмежний спокій, знов проживши жах півторарічної давнини. Усе просто треба зустрічати без страху, ніби звичайну життєву подію, — ми не обираємо, що з нами станеться, але можемо вибрати спосіб, як на це реагувати.
І він усвідомлював, що донині рак несправедливості, відчаю й безсилля почав давати метастази в його астральному тілі, але тепер чоловік уже був вільний.
Він починав заново.
Митники зайшли в купе, де сиділи Пауло з аргентинцем та ще четверо незнайомців. Як він і передбачав, митники наказали їм двом вийти з вагона. Назовні було трохи зимно, але ще не настала глибока ніч.
Природа має цикл, що повторюється в душі людської істоти: рослина дає квітку, аби бджоли зліталися й допомагали творити плід. Плід дає насіння, яке знов перетворюється на рослини, що знов-таки розкривають квітки, котрі прикликають бджіл, аби ті запліднили плоди — і так до кінця віків. Ласкаво просимо, осене, хай собі йде старе, жахи минулого, а нове постає.
З десяток хлопців та дівчат провели в приміщення. Ніхто нічого не казав, і Пауло намагався триматися якомога далі від аргентинця, який це помітив і не нав’язував свого товариства, ні про що не питаючи. Певно, у той момент він розумів: його оцінюють, у хлопця з Бразилії, мабуть, є якісь підозри, та він побачив, що обличчя Пауло, спочатку ніби вкрите тінню, уже знову світилося (можливо, «світилося» було перебільшенням, але принаймні неабияка засмученість кількома хвилинами тому тепер уже зникла).
Людей почали викликати по одному до якогось приміщення, і ніхто не знав, про що там говорилося, бо всі виходили крізь інші двері. Пауло покликали третім.
За столом сидів прикордонник у формі, який попросив його паспорт і зазирнув до великої картотеки з іменами.
— Одна з моїх мрій — це відвідати... — почав він, але тут же йому наказали не заважати роботі прикордонника.
Його серце закалатало швидше, Пауло змагався сам із собою, аби повірити, що осінь прийшла, мертве листя почало опадати і нова людина вже поставала з того, що досі було просто чуттєвим лахміттям.
Негативні вібрації притягують інші негативні вібрації, тож він спробував заспокоїтися, особливо після того, як помітив, що в прикордонника була сережка у вусі — річ непомислима в будь-якій іншій країні, що він уже звідав. Пауло намагався відволіктися на кімнату, повну документів, на фото королеви й плакат із вітряком. Тоді чоловік простяг бланк, навіть не запитавши, що Пауло збирався робити в Голландії, — йому потрібно було знати тільки, чи в того були гроші на зворотний квиток додому.
Пауло підписав: він уже знав головну умову подорожі до будь-якої країни й купив страшенно дорогий квиток до Рима, першої точки в Європі, куди він прибув, хоча дата повернення була аж через рік. Він потягся рукою до гаманця, схованого на поясі, готовий це підтвердити, та прикордонник сказав, що не треба, — він лише хотів знати, скільки в Пауло грошей при собі.