Маленькі будиночки йдуть на бокову раніше, а у великих будинках ще панує життя й між двома протилежними статями розливається електрика. І коли вже говорити про воду, то волога їхніх тіл зливається в єдиний потік. Ми тут наодинці один з одним, у цілком інтимній атмосфері, бо ж нам нема чого соромитися й на публіці. Коли закохані знайшли одне одного, вони залюбки заколисують себе напоями, виливаючи їх із пляшок із золотавими етикетками, і почуваються як удома. Одне в одному знаходять вони спокій, спершу збудивши свої статеві органи, і стають одним-єдиним і одним-однісіньким. Вони витягли себе з пороху, і поки навколо вмирають бідняки, люди вищого кола щодня заново добувають собі мовчазне право володіти й насолоджуватись одне одним. Вони зібрали досить сил у своєму банку, у штанях і серцях, аби щосили вгризтися зубами в персик, який щойно так чудово цвів. Їм належить усе, і навіть сон дарує їм блаженство, і за закритими повіками не видно жадібного блиску в очах. Не можна, щоб кохані їх не помітили, і вони щодня рвуться з дому, аби зібрати врожай нових манаток і банківських рахунків. Вони завалюються в будинок з усіма речами, які вони бачили в надбагатіїв, у тих, хто піднімається над усім і всіма, вони знову немов незнайомки, свіжі й загадкові для свого милого, якого вони мають і хочуть зберегти. А слабші живуть разом одне з одним, адже вони такі, якими ми б не хотіли бути, і вони до того ж уважають, що їм ніде не житиметься краще, що вони звикли тільки до своєї їжі. Таким людям нічого іншого й не перепадає. Та й будять їх завчасно. Не один із них змушений впасти жертвою своєї роботи. Вони самодостатні, а ми хочемо більшого! Зброю до штурму! Вперед у яскравому світлі! І хай нам доведеться ввімкнути свої кишенькові ліхтарики, світла яких досить саме для двох людей із витонченої далекої череди, — однаково це повинні бути саме ми!
3
Спливаючи соком домашнього спокою, директор вставляє зображення своєї дружини в проріз відеопрогравача. Ліси боязко припадають до будинку, в якому картинки відеофільму, немов нав’ючена череда здатної плодитися худобини, тягнуться по екрану перед очами дієздатних свідків. Жінок тягнуть на екран за пута, — тяжча й жорстокіша лише їхня повсякденна рутина. Погляд жінки спрямовується поверх мальовничої долини, що її вона щодня змушена перетинати разом із чоловіком, поки їй нарешті не дозволять зупинитися. Директор, увесь у соку, стоїть, нітрохи не згинаючись під вагою своєї професії, за яку він відповідає тільки перед самим собою, лиже жіночі бідони-цицерони й закликає початок ночі, щоб почати виставу. На схилах гір теж зеленіють живі картини, й альпіністи топчуть їх важкими й міцними черевиками.
Несподівана поява дитини являє собою майже таку само трагедію, як і місцевий клімат. Син, як ракета-носій, сіючи блиском, залітає в кімнату, де шумить телевізор, а хвилі його звуків розливаються приміщенням навсібіч. Своїми наївними оченятами дитятко саме встигає розглянути стражденні тіла, які, зяючи, немов кровотічні ущелини, роблять один одному візит, він устигає розглянути чоловіків з їхніми важкими творчими «інструментами», цих ремісників власної хоті, які пропадають у приймальнях жінок. Лише тіла й голови залишаються зовні й видувають зі скла нові тіла матерів, щоб можна було зазирнути всередину. Батько негайно з’їжджає з матері, включивши задній хід, рекаючи у вихлопну трубу й залишаючи на килимі глибокий гальмовий слід. Хлопчина каже, що нічого не зрозумів, хоча він і сам став уже розбірливим споживачем, який довго риється в кошику з товарами. Непомірні потреби шелестять у нього в голові, як листя на вітрі, смак його розпещений незабутніми картинками з каталогів спортивних магазинів, які закликають громадян держави шанувати своє здоров’я! Все належить йому і його милим батькам, яким, у свою чергу, належить сама дитина. Мати похапцем укривається, наче соломою. Дитина вже навчилася називати цю злу істоту батьком, адже тато завжди купує повні візки товарів, повні мішки всякої всячини, і тримає сина на золотій прив’язі. Хлопець, удавши, що не помітив даної йому природою матері, яка лежить на дивані в путах, виголошує батькам список своїх бажань, який складається суціль із взаємовиключних речей: на цих спортивних снарядах можна їздити по піску, гравію й камінню, по воді й по кризі, по снігу й навіть по перському килимі! І все це слід купити, щоб він міг дивитися на свій будинок здалеку, загубившись у природних просторах. Жінка плутається у зв’язаних руках. Вона соває ногами і встромляє погляд у невідомість, яка розгорнулася перед її дитиною: що із сина виросте? Молодий орел, який шматує малолітражку? Гострим дзьобом б’є людей у груди? Дає перемогти себе в слаломі, траса якого проходить просто за їхнім будинком для розваги й для того, щоб люди звикали до манівців? Усе, чого б не побажали дитина й чоловік, небезпечно — так чи так. Мати намагається зубами натягнути ковдру на свої голі пипки, в які допіру в’їдався зубами батько. Картинки на екрані завмирають. Дитина ввійшла. Дитина вимагає купити їй снігохода, користуватися яким у цій місцевості заборонено законом. Клієнт має бажання: жінка повинна мати відповідний вигляд.