Директор бажає, щоб він міг у будь-який момент, у тому числі й у робочий час, зателефонувати додому й упевнитися, що про нього постійно пам’ятають. Від нього не піти, як од смерті. Жінці завжди треба бути готовою вирвати своє серце, покласти його як оплатку на язика й продемонструвати, що й решта її тіла охоче чекає хазяїна: саме цього він чекає від дружини. Він і тримає її у шорах, і вона скоряється поглядові з-під його повік. Він бачить усе, він має право заглядати туди, куди захоче, адже його патик буйним цвітом розцвітає на колючій грядці, і пишно роздимаються поцілунки на губах. Однак колись він усе як слід розгледить, аби з’явився апетит, адже відомо, що люди здатні їсти очима, і ніщо не сховається від погляду, крім неба, недоступного боязким поглядам мерців, неба, в яке вони до останньої секунди вірили. От і чоловік має намір приготувати своїй жінці райську насолоду на землі, а вона іноді готує йому їжу. Вона на його бажання тричі на тиждень пече знаменитий лінцівський торт, а чоловік дозволяє собі з повагою згадувати знаменитого, нині покійного лінцянина,[1 Мається на увазі Адольф Гітлер. (Прим, перекладача.)] сидячи в окремій кімнаті трактиру за столом із завсідниками, які тішаться, що будь-якої миті знову можуть дістати ласки історії, і при цьому зазирають у склянку, виглядаючи, що ж піднесе їм влада цього разу.
Директор такий великий, що його не обійти довкруж і за цілий день. Людина ця відкрита навсібіч, але в першу голову відкрита у бік неба, звідки сипле сніг і падає дощ. Ніхто не піднімається над ним, крім головного концерну, від якого однаково нікому не сховатися. Однак перед жінкою, що повернулася до нього своєю привабливою стороною, можна легко відкрити кран і виметати ікру. Жінка б’ється, немов риба, бо руки в неї зв’язані, а чоловік у цей час лоскоче її і легенько коле шпичаками. Він прислухається до самого себе, до того місця, де зберігаються його почуття. Слова, як листки, летять із відеофільму на екран телевізора й падають на підлогу під ноги людству, що складається з одного-єдиного чоловіка. Жінка зніяковіло й поблажливо дивиться на вмираючу квітку на підвіконні. Чоловік починає говорити, слова його грубі й тверді, як кісточка усередині плода. Говорить він, як млин меле. І поки він видає на-гора свої виплески й випуски, він безперервно говорить про те, чим він зайнятий і як він не може від цієї справи відстати, пазуристими лапами й обережними зубами прокладаючи дорогу до місця їхнього взаємного спілкування, щоб додати до набряклої сосиски добру порцію гірчиці. Плоть його жінки — це ліс, із якого йому назустріч звучить грізна луна.
Нещодавно він заборонив своїй дружині Ґерті митись, адже її запах повністю належить йому. Він шаленіє в її маленькому переліску, зі скреготом б’ється важкими бамперами в місця паркування, так що розпухлі валики її плоті стуляються, заступаючи доступ. Відтоді як він більше не зважується затягати веселих і хтивих незнайомців оголошеннями про обмін партнерами, він почувається найулюбленішим із протягів, які гуляють під спідницею в дружини. Жінка тягне за собою, наче нескінченну нитку, запахи поту, сечі й калу, а директор перевіряє, чи струмочок і далі дзюрчить на своєму ложі, коли чоловікові потрібно. Жива купа сміття, в якій риються хробаки й пацюки. Він з гуркотом кидається в цю купу й розвиває темп, що відразу допомагає йому випірнути з іншого боку, де він почувається як удома й влаштовується зручніше, рекаючи у вихлопну трубу або знову пірнаючи рибкою. Він читає газети. Він ривком витягає жінку з болота її подушок і відразу розкриває її, мов банку. А сьогодні всю її приємну сутність він саджає на кушетку, заграючи з її великими брязкальцями й змушуючи її із трепетом чекати, що цього разу зроблять із його прутнем кровоносні судини й вени.